Якби мене обрали, то я б хотів, мрію, колись стати президентом всієї Европи. Я цю Европу називаю не Европейською Унією, а Сполученими Штатами Европи. Саме Сполучені Штати — це є моя модель Европи. Лишень побоююся, що й Росія має сьогодні суперінтеґраційну концепцію, подібну до моєї. Однак Росія в ідеалі хотіла б Европи, яка називалася б Сполученими Штатами Російської Европи. Мусимо цьому щось протиставити, бо для таких вартостей, для такого завдання в Росії просто нема від чого кінчати, скажу так — по-молодіжному. Тобто Росія не має таких пропозицій, що могли б нас задовольнити. Захід їх має, тому мають бути Сполучені Штати Европи, а не московська домінація. Бо там нема пропозицій: там і досвід гірший, і досягнення гірші.
Як колишній профспілковий лідер незалежної профспілки нинішнім профспілкам хочу порадити: намагайтеся витиснути в державних або приватних власників якнайбільше, але поводьтеся як порядні бактерії: не руйнуйте, не знищуйте тіла, на якому паразитуєте!»
«Хочу тебе бачити о 8 вечора у «Стайні». Можеш? Освальдо». Поки набирав номер Фабі, аби надіслати смс, мобільний у руці задзвонив. Це була вона. «Освальдо, можеш зустрітися сьогодні? Маю фото з Паленсою. О восьмій в пабі «Стайня»?» — «Так, чудово».
О 8.30, коли я вже допивав кайпірінью, вона зайшла до бару. Я погладив по щоці, дивився в очі й усміхався. «Що, ну що?» — тихо казала Фабіана. Я поцілував у губи, довго тримав той цілунок, тоді запхав язика до горла й поклав руку їй між ніг. «Що будеш пити, бейбі?» — «Не знаю, те, що ти: кайпірінью. Ні, чекай, де ти мешкаєш?» — «Тут, поруч. Їдьмо, я покажу».
Ми взяли таксі, а я згадав про Летісію. Вона в'їхала до моєї хати лише в минулі вихідні. Після того, як мене залишила Беґонія, я вирішив здати одну кімнату. Це вдалося зробити дуже швидко, бо знову допоміг випадок. Зі мною зв'язалася з Віґо Летісія й сказала, що їде до Лідса писати докторську. Ми з Летісією чотири роки перед тим спали кілька разів, але по тому залишилися добрими друзями. В Еспанії в неї з'явився надійний бойфренд. Я запропонував жити у мене, й вона погодилася. Я розповів Фабі, що маю сусідку. Летісія дивилася телевізор у вітальні. Вони познайомилися, усміхнулися одна одній і розцілувалися. Поки вони обмінювалися якимись там репліками, я витяг із кухні пляшку чилійського червоного (це був карменер), запропонував склянку Летісії, а відтак ґречно вибачившися, сказав, що мушу показати хату Фабіані.
«А ось — моя спальня. Дивися який вид з вікна!» Вона роздивляється краєвид, а я підкрадаюся ззаду й одночасно кладу обидві долоні на перса, міцно притуляюся тілом до сідниць і цілую в шию. Тоді лижу за вухом. Вона не повертається обличчям, а лише тиснеться задом до мого аґреґата, що раптом набуває просто рекордних розмірів. Вона муркоче, як кошеня. Я хочу стягти з неї джинси, але вона не дає. Блузу зідрати теж не можна. Ми валимося на ліжко і звиваємося в одне ціле. Я починаю роздягатися сам, вона мені завзято допомагає: футболка — в кутку, вона цілує мені соски й пуп, летять штани, труси, шкарпетки. Я — голий, вона повністю одягнена, але мій аґреґат — у неї в ротику, й вона в нестямі пестить мене ніжними язиком і губами. Я знов намагаюся стягти з неї шмутки чи хоча б дістатися рукою розкішниці. Вона пручається і першому, й другому. «Ми так не домовлялися», — регочу я. Фабі теж захлинається від сміху. Її обличчя пашіє. Тоді серйознішає, дивиться мені знизу у вічі. Її прекрасні риси стають суворими. Вона знову мене вилизує й мастурбує. Мій світ вибухає, й Фабі п’є з мого фонтана… Я сплю. Розплющую очі. Це ж не могло просто наснитися. «Не могло», — відповідає світлина з Болеком Паленсою, що вона її власноруч приліпила на стіну, перш ніж сказати «чао».
«Фабі п'є з мого фонтана»! Естет той Панікоффскі! Я дивуюся взагалі, що він не виклав усе це віршовано. Колись ми говорили в лондонському пабі, де розважали одну шановану новелістку, природно, про літературу. Освальдо запевняв, що якщо й писатиме колись роман, то лише у віршах. Казав, що хоче розвинути традицію улюбленого ним, але невідомого мені українського поети Лярмонтіва. Той писав вірші про злидні швачок і кравців, але одного разу створив цілий римований роман про дуель російського поети Пушкіна з якимось українським аристократом. Українець, звичайно, вийшов переможцем. Цей роман, казав Панікоффскі, в Україні знають усі від малого до старого. Проте бачу, що Фабі таки вибила йому з-під ніг лірику й налаштувала на хвилю прозових еротичних спогадів.