Перескочу тут довгі, нудні, незносні два тижні до наступного візиту Фабі до «тропічного світу». Я ґарантую, що, якби хтось зробив дослідження і дав поради щодо ефективних методів вбивання часу за таких обставин, я б тоді купив цю книжку, хоча читати все одно не зміг би. Та ось цей день нарешті наспів: Фабі прийшла на вечерю, яку готую я. Сцена виглядає так: вона стукає у двері, я їх відчиняю, але там нікого нема. Я спантеличено визираю, і моя мила зі сміхом кидається мені в обійми. Я затискаю її в лещата й тримаю так хвилин із десять. Нюхаю волосся і не хочу нічого більше. Я щасливий. Не треба рухатися далі, часе, я хочу, щоб було так завжди! Я зрозумів у ту мить, що насувається капець, — я вже почав панічно боятися часу, коли її не буде поруч зі мною. Чи ж не зарано? Доведеться включати засоби нейтралізації цієї фіґні. Які засоби? Про це не зараз. Бо нині все ще поки не таке страшне. Ось вона просто тут у моїх руках, і я нюхаю й цілую її волосся. Потім ставлю сі-ді Сеу Жоржа і йду на кухню. Я там готую свій кулінарний шедевр, що називається «здєлай сам ресторанну хавку». В ґастрономі Морисон купуєш коктейль зі свіжих морських продуктів і слоїк суперового соусу путанеска. Спаґеті — в каструлю, соус — на пательню й гадів туди ж таки на останні дві хвилини. І не забути цокнутися й цмокнутися з панною з Бразилії у міжчассі, коханнячко моє! Хай буде трохи п'яненька і не лише від любови. Saude! Вона тим часом бігає туди-сюди з вітальні до мене на кухню, і план збрехати, наче готував соус сам, перетираючи помідори своїми власними рученятами, провалюється. Добре, що Летісія й досі ріже своїх піддослідних в університетській лабораторії. Хай їм, зайченятам, щурам чи тим тупим російським собакам Павлова (who cares?), щастить. Паста йде на ура, Фабі питає: «А ти що робив, коли жив в Україні?» — «Та був поетом і взагалі писальником». — «Серйозно?» — «Ня, писав вірші, а діти їх тепер вивчають у школі». — «Чесно?» — «Їй-Богу!» — «А про що твої вірші?» — «Вони дещо дивакуваті. Досліди формалістичні ні про що». — «Як то? Можеш прочитати?» — «Можу, але вони всі українською». — «А вона дуже відрізняється?» — «Хто?» — «Мова». — «Ня». — «Ану скажи щось». — «Фіґа з маком». — «Фіґа це оце?» — Фабі скрутила дулю. «Власне. Як знаєш?» — «У Бразилії теж фіґа — символ удачі!» — «Який збіг!» — «А я думала, у вас там російська мова». — «Чого це? Я тобі хіба щось колись згадував про таку?» — «Ні. А ти говориш російською?» — «Трошки. Зовсім мало. Але розумію. У Києві комуністи її змушували вчити примусово. Тому всі ми, українці, патологічно ненавидимо росіян і Росію майже, як ви арґентинців, тільки ще гірше». — «Освальдо, а ти маєш десь твої книжки?» Приношу їй збірку «Нонсенснітниць». На обкладинці — я в юнацькі роки. Дивлюся на світ зверхньо й зарозуміло. «Це — ти, ти! — радіє Фабі й гладить мене по щоці. — Слухай, ну розкажи, про що твої вірші». Колись я перекладу їх для тебе, luv, але загалом вони так, ні про що. Проте ще маю кіносценарій. За ним навіть надзвичайно популярний в Україні фільм зняли — великий касовий успіх, найбільший в історії. От це якраз можу тобі розповісти про що, — сюжет там є, — називається «Тарас Бульбаш»: