1967 рік. Готується наступ танкової бриґади на Каїр із сусідньої маленької новонародженої, але вже гордовитої держави. На чолі бриґади Тарас Бульбаш — колишній козачок-махновець (грає Жерар Депардюк). Йому 70 років, він носить моржові будьонівські вуса й оселедця. Та його молодший син Єрмолай, командувач тракторно-бульдозерної чоти у шароварах і ярмулці (грає молодий актор — Сєрєй), сумує. Він закохався в юну смаглянку-єгиптянку Клеопатру (грає ветеран кіно Елізабет Тайлер). Закохався — і постав перед жахливою дилемою: любов до пива і горілки (це така українська кашаса) — з одного боку, а з иншого — пристрасть до носійки культури, що те пиво й горілку заборони. Что дєлать? — мєчєца наш герой. Бій починається на світанку, а ключову допомогу надасть хитрий жид Янкель, чорношкірий єврей-втікач із Судану й пєвєц за фахом (Данні де Вітту)… На шляху багато трапляється різних пріключєній, але про це я не буду. В апофеозі роману Янкель виявляється справжнім природним батьком Єрмолая, який жорстоко карає сина за зраду батьківщини. Прив'язаний до пальми, Єрмолай божеволіє, слухаючи, як фальшиво рідний батько виконує руську народну пісню «Вєчєрній дзвон» (The Bells Ring On). Коли бідного Єрмолая в’яжуть санітари, невтішний Янкель каже слова, що тепер уже стали крилатими в Україні: «Так, як руська душа, ніхто любіть не може».
«Симпатично», — промовля Фабі не зовсім упевнено. Я чую, що мене несе на крилах шардоне й кохання: «Загалом, gatinha, я є письменник, що живе власним мітом. Розповідаю багато про романи, які начебто вже пишу, про ідеї, які в них містяться. Мої ідеї інтриґують, чутки кружляють, але я з тих людей, які не дуже бажають витрачати час на матеріалізацію. Тобто все сидить у голові, а треба викласти на папері. Легко, але не мені — журналістові, що пише багато речей поза віршами й романами. Тож, закінчивши, писати ще й для себе — складно. Добре бути поетом. Формалізм — чудова річ: ча-ча-ча — це вже рядок. Десять таких рядків, — і шанувальниці вже пісяють окропом. Я пишу вірші шляхом скорочення. В житті написав поезій із п’ятсот. З них було штук із двісті таких, за які соромно. Далі пішло скорочення за якістю і написання ще п’ятдесяти. Процес тривав років із десять. Відтак я виступив із перфектною збіркою на 60 віршів і став власним ідеалом поета. Решта мене не обходить».
Фабі цілує мене в плече. «Знаєш, я теж написала колись вірш. Він був про кохання до Леандра». «Правда?» — питаю якось так перебільшено урочо (вже починаю ненавидіти й цього Леандра, крім очевидного об'єкта — Ніка). Урочість помітна лише мені, бо Фабі мужньо заводить:
Портуґальською… це звучало так солодко… я сприймав лише ритм, тембр голосу і хвилювання цієї надзвичайної жінки, яка стиха деклямувала. Як це передати? Тобто передати моє сприйняття її надзвичайної, чудової й незрозумілої промови. Мені здається, що найближче було б зацитувати ґеніяльний вірш Поля Верлена Chanson D'Automne французького, але в українській транслітерації, з надією, що читач не знає французької. Він тоді не зрозуміє слів, але, можливо, відчує ніжну музику слів Фабіани:
І так далі. Тільки всі ті «н» і «м» вимовляйте в ніс. Яко правдивий поета я відреаґував на деклямацію адекватно. Ми опинилися в «тропічному світі» миттєво, і негайно я почав втілювати фантазії тих жахних ночей без неї…
Цього разу я довідався, що Фабі чинить спротив деяким речам, які намагаюся робити з нею у ліжку. Тільки-но я знову спробував французький поцілунок, вона запротестувала. «В чому річ, маленька? Тобі це не подобається?» — «Я не знаю». — «Як не знаєш?» — «Ніхто так не робив. Леандру так ніколи не робив». — «То тобі не хочеться це спробувати?» — «Хочеться, але я боюсь». — «Чого боїшся, кицько?» — «Що тобі не сподобається, і ти мене більше не схочеш». — «Ну що ти, люба, невже ти думаєш, що я б робив щось, якщо сам цього не прагну? Я так цього хочу, що просто млію від жаги». І все-таки ні. Друге одкровення прийшло невдовзі. Вона постійно намагалася займатися любов'ю під ковдрою або без світла. «Що це, зіронько?» Вона знову могла пояснити лише те, що так було з Леандром. «Зайчику, в тебе найкраще тіло в світі! Це злочин його ховати. Лише бачити його може призвести до орґазму!» — «Насправді, Освальдо, хоча наша зустріч може справити инше враження, я дуже сором’язлива й непевна з чоловіками. Мене збивають ті слова, що їх день у день повторював Леандру, буцімто я ніколи не зможу бути з кимось, крім нього. Я змогла. І тепер навіть сплю і з тобою, і з Ніком, але психологічно це все досі діє на мене». Потім ми лежали знеможені, і за певний час я знову почав відчувати піднесення. Вона таки перестала вкриватися, і я, дивлячися на неї, почав мастурбувати. Раптом вона якось схвильовано, часто дихаючи, проковтнула слину й сказала: «Що ти робиш?» — «Мастурбую, сонечко, тебе це хвилює? Дивися на мене і роби те саме». — «Як саме?» — «Не кажи, що ти ніколи цього не робила». — «Ні». — «То спробуй, кицюню». Я взяв її руку й поклав на потрібне місце. — «Тепер торкай себе, тільки ніжно, і дивися, що роблю я». Ми кінчили одночасно. Тоді Фабі лягла на мене і шепотіла, цілуючи в плече, в губи: «Любий, любий, дякую тобі, мені так добре з тобою, я така щаслива. Життя таке гарне, таке цікаве. Дякую, що ти є». Вона взяла мою руку, цілувала й її, а тоді довго-довго смоктала великого пальця, вказівного й середнього, а потім великого на нозі й нарешті того, що знову прокинувся.