— Освальдо, а ти мав якісь таємні переживання, про які ніхто б не знав?
— Так, Фабі, пару разів таки були таємні історії. Якось, коли працював в одній лондонській Газеті, у нас в офісі з'явилася практикантка, що писала докторську з мас-медіа в університеті. Я чудово пам'ятав, як на другий чи третій день до офісу по неї прийшов хлопець і вона всім представила його як свого бойфренда. Дівчина була з Китаю народненького. Її ім’я для англійців було Соль. Але коли вона дізналася, звідки я, виявилося, що вона перфектно, абсолютно без акценту говорить російською. З російською вона лізла до мене з першої хвилини. Скільки я не намагався її переконати спілкуватися англійською, бо я українець, — ні, — вона вчила російську десять років, причому два з них провела в Москві. Що б я не робив, вона говорила до мене з московським акцентиком, який усе життя доводив мене до шалу, але, беручи до уваги инші її таланти, все це в якийсь незбагненний спосіб уврівноважувалося. У російській версії спілкування вона хотіла називатися Свєтою. Ну, Свєта, то й Свєта, хай буде. Коли ж я спитав, як її справжнє ім’я — Янґ Янґ (обов’язково двічі, бо один раз — це не ім’я) — перекладається з китайської, виявилося, як (якщо це, звісно, правда) «сонце». Отже, із самого початку моє ставлення до неї коливалося від сильного роздратування до статевого збудження. Водночас вона була дещо тупувата, та ще й з’ясувалося, що постійно бреше абсолютно про все й зовсім без якоїсь ясної причини. В офісі вона мала подругу, яка, власне, і влаштувала їй цю практику на півроку. Я з тою подругою — Бекі — теж був у дуже дружніх стосунках і кілька разів навіть виходив з нею до барів. Відразу з'ясувалося, що Бекі вважає Соль дивакуватою, але мириться з цим, бо цю «дружбу» їй хтось передав у спадщину, і вона не могла відкинути прохання допомогти. Так от Бекі кілька разів була в Соль удома в Кембриджі й розповідала мені, що та мешкає там з бойфрендом. Також ми з Бекі з'ясували, що китаянка розповідає нам з нею абсолютно протилежні історії про своє минуле, навіть не беручи до уваги, що люди з одного офісу можуть якось випадком це все співставити. А ще Сонечко, як і всі народненькі китайці, була палкою комуністкою. На запитання, чи була вона на майдані Тяньаньмень (звичайно, маючи на увазі день, коли армія танками почавила сотні студентів, які протестували проти комуністів), вона відповіла, що, бачте, бувала багато разів, бо це ж у самому центрі Пекіна. На мої ж пояснення вдавала, ніби вперше чує і взагалі, нічого такого в її країні в природі бути не могло. А раз привела до редакції п'ятьох нечесаних співвітчизників, хоча сама, треба віддати їй належне, була модною і охайною, й години з півтори з ними шепотілася. Ну, я пройшов повз них і кажу англійською: «Що у вас тут — партзбори, засідання первинного осередку компартії Китаю?» На що вони всі відповіли якимись зацькованими поглядами, і я зрозумів, що або влучив у яблучко, або накрив китайську аґентуру у Великій Британії…