Марсель виявився жорстоким містом. Побачив, як убили людину просто так, через сварку в заторі між автомобілістами: кричали один одному «гівно-гівно» прямо під пляжем Прадо, а відтак з'явився якийсь мудодзвін з бейсбольною битою. Як вгамселив по голові! А тоді вже психонув і переїхав автом. Забльокував дорожній рух та ще й «поліпшив» настрій усім. Дякую, мудаче! То не ти часом був серед алжирських хлопчиків, що заплювали в зоні паркування яхт французьку бабусю? Вона: «Ви, смердючі алжирські покидьки!» Вони: «Тьху-тьху-тьху!»
У Каннах усе було супер — під прикриттям кінофестивалю (ну, ви знаєте: Золота пальма, шампан рікою, — за все заплачено голлівудськими гусарами) й, головне, акредитації на нього. Необмежений доступ, курди! Розслабився. Головна мета — інтерв’ю з голлівудською мексиканською акторкою Хілал Шаш. Татусь (не плутати з папіком) у неї був з Туреччини. Вона заподала фільмів досить про всякі події в пустелях Нижньої Каліфорнії, аби викликати правдиву (без жартів) ерекцію (в мене), але не знала точно, як поводитися у ставленні до моєї футболки, що в народі називається ті-шертом. Вона її побачила, коли я розстібнув білого піджака. А на тій футболці було написано: HILAL SAS KADIN ALLAHDIR, що значить «Хілал Шаш — Богиня!» І це турецькою мовою. Для виготовлення напису довелося «попрацювати». Вся турецька «кебабна» в Лідсі дружно заповзялася мені його перекладати з англійської. Проте зміст відразу збив з пантелику. Як з’ясувалося, в турецькій мові просто не існує слова «богиня». Тобто Аллах — це чоловік, иншого Бога нема, а Бог жіночого роду — це абсурд. Отже внаслідок палких дискусій з моїми поясненнями щодо того, що Хілал таки Богиня і є, у кебабній вийшли з варіантом щодо Бога-жінки. Отакий культурно невластивий, але проґресивний месидж. Протягом усього інтерв'ю Хілал косилася на той напис, час від часу сяяла усмішкою і, присягаюся, навіть двічі пирскала. Хоча знов-таки не певен, що вона турецьку розуміла. Але принаймні своє ім'я можна й турецькою зрозуміти, тим більше, що дівчина дуже розумна. Мене цей факт після її мудрого фільму про Сікейроса анітрішки не здивував. Якби не Фабіана, я б ґарантовано в неї закохався. Фабіана-Фабіана-Фабіана… На прощання Хілал по-змовницькому примружила одне око, спитала, чи не хочу шампана (я не хотів, бо вже й так дармового наперся, а ще ніч попереду, але взяв-таки лямпку). Тоді спитала про Патрика Свейзі. Ох мені вже цей Патрик! Хоч пластичну операцію роби. Я — Панікоффскі! Спитала ще про акцент у моїй еспанській. «А, українець? Я знайома з кількома українцями…» О, ні, прошу, Хілал, no puede ser! «Так. Міла Йоґович і Джек Полохнюк». А, ясно, хороші люди. Пишаюся бути вкраїнцем!
А прибув я до Каннів в иншому наперед заготованому ті-шерті з англійським написом: Panicoffski’s God! Цим хотів привернути увагу до прізвища людини — мене себто, що є автором сценарію другого епізоду фільму «Тарас Бульбаш», який іде у конкурсній програмі. Фільм про революцію в одній неназваній східно-європейській країні. Ось коротко сюжет.
До чарівного провінційного міста Лямбурґа взимку долинають чутки про тривожні рожеві революційні заграви зі столичного їгупця. За перебігом подій в одному з непримітних помешкань на авеню Алєксєя Максімовіча Тормошилова, де раніше селилися каґебісти й офіцери радянської армії, стежить головний герой Тарас Бульбаш. Він — простий підприємець, руський за національністю, і йому не до вподоби революційний елан повсталих мас. Зовні все наче тихо. Життя тече якось буденно й одноманітно. Але то лише зовні, бо всередині «мєчєцца душа чєловєчєская». Він у ворожому оточенні. Вночі за допомогою Інтернету намагається підняти контрреволюцію. Вдень надягає вишиванку, каже сусідці в ліфті: Слава Йсу, а на питання, за кого голосував на тих гадських виборах, лише двозначно усміхається собі в козацького вуса, беручи напрям на засідання первинного осередку руху радикального спротиву мас. Словом, пригодницький аспект невеликий. Натомість — це більше про страждання, про силу Духа, про нашого простого сучасника. Щось у стилі новий реалізм, схрещений з усіма чотирма Толстими й Досто-Чеховим.
Тож тільки-но я випірнув у центрі Каннів зі своїм написом «Панікоффскі — Бог!», як тут-таки оця блонда кричить мені: «Патрику, хто такий Панікоффскі?» Мене це вже навіть не дивує. Зі мною давно незнайомий нарід вітається. Піт Шамперс на Вімблдоні довго не міг второпати, чого це Патрик Свейзі в нього намагається інтерв’ю взяти, — в чому хохма, не розуміє. Та й навіть нині, вже як після Каннів переїхав до Монако й пішов на стадіон Люї II, — знову сталося.