Але про сумне не хочу. А хочу про веселе: це — похорон Вєнжерба. Ми любили дивитися Вєнжерба на телевізії. У нас на факультеті заняття починалися о другій дня, тож годині о десятій я пірнав до Цоли в ліжко, й ми в темі ранніх збочень робили всякі вправи під плямкання Вєнжерба в прямому телеетері. Дивись, Вєнжербе, що я, комсомолець в законі, роблю з комсомолкою Цолою на твоїх очах! Лишень не вдавися слиною. А Вєнжерб тим часом штовхав багатогодинні промови, хоча, як кажуть, це був зовсім не він, а лише його мумія. Насправді говорив під «фанеру», тобто на плейбек промовляв. Секрет насолоди був у терпінні й увазі до деталей. Без цього — нікуди. Хто не прислухався добре, той втрачав дуже сильно на орґазмі. Вєнжерб викидав коники найбільше, коли вже подорожував по своїй клінічній смерті.
То називав азербайджанських нафтовиків «афганськими» у розпал афганської війни, то після сорока хвилин доповіді (якій у залі за звичкою всі бурхливо плескали і кричали «правильно», абсолютно не прислухаючися до змісту) вибачався й казав, що «не з його вини» знову доведеться все почати із самого початку. А то якось привезли його до нас до Києва й випустили на килимок пройтися повз почесну варту. Так він не помітив кінця строю і килимка, й уже почвалав був кудись у бік метро «Вокзальна», та тут його встиг підхопити під руку голова російської колоніальної адміністрації в Україні. Ці коники можна було побачити лише на живо, бо з новин їх потім витинали. Тож я насолоджувався, захлинаючися від сміху, тоді як Цола чи то всерйоз, чи напівжартома захищала старого дурника. Був би цей сміх на його адресу дружнім-незлостивим, якби він, собака, мені дитинство не зіпсував своїм режимом коміідійотичним. Ніколи не вибачу йому того замка амбарного на кордонах. Всі нормальні люди з усіх инших країн швендяли собі всією Европою спокійно від Гельсинків і Белграда аж до самого Ліссабона автостопом із шістнадцятирічного віку. А я через цього бровка мусив обмежуватися найдикішим совіцьким «Заходом» у вигляді Таллінна, Вільнюса, Львова та Ужгорода.
Та ось лікарі нарешті — 10 років post factum — таки проголосили його мертвяком офіційно, ну й тоді вже почалося дійство під назвою «похорон». Отоді на вулицях справді треба було пильнувати, — аґенти так і сновигали скрізь, видивляючись хоч когось усміхненого. Як хтось засміється, так і метуть до буцегарні. Всі три кав'ярні, що в Києві були, позачиняли, — жалоба бачте! Та в мене вдома були запаси вина міцного з дачного винограду. Плохенького, як я зараз розумію, але тоді здавалося, що пити можна. Тож пригрібла до мене Цола, і влаштували ми святковий перегляд комедії на Красній площі в Москві під назвою «Похорон Вєнжерба». Розпили того вина «Сльози України» літрів зо два, потім якось ліниво любилися, позиркуючи на екран, ну й я щось там звично собі варнякав на любі серцю незлостиві теми. Щось там про тупу сову, що влаштувала оте всенощне й вседенне бздєніє під кремлівськими мурами. Тоді подзвонив один мій крейзонутий приятель і питає так, наче ніколи не чув про прослуховування телефонів: «Ну, як ти там? Скорбіш?» А я під дією «Сліз України» (а по барабану, все одно здох бровко!) як затягну в рурку на повну горлянку на мотив Jesus Christ — Superstar: «Наш Ілліч, наш Ілліч, наш дарагой Ліанід Ілліч!» Це тоді, Фабі, в нас дуже популярна пісня була. Тут раптом щось: ляп мені у вухо! А це Цола кулаком засадила. Рурку вирвала, поклала і як заверещить: «Та що ти робиш! Як тобі не соромно! Людина померла, лідер наш. Він нашу країну вів до комунізму. Про померлих або добре, або ніяк! Та й ще в телефон кричиш. Це ж все там слухають! А що як тебе заберуть? Мій батько подумає, що я теж така!» — і знову як зацідить мені у вухо.
І тут, Фабі, єдиний раз у житті щодо жінки не витримав: з усього маху дав їй ляпаса. Вона плаче-заливається. А я наче з ланцюга зірвався й кажу: «Мене не цікавить, прослуховують чи ні. Бачиш, де тепер їхній істукан? Що, допоміг чорний кав'яр, який він поїдав щодня столовою ложкою, залишитися «вічно живим»? Допоміг життєдайний коктейль «ЦК КПСС»? (Це, Фабі, в Україні так називалася суміш коньяку із шампанським.) Нічого, скоро все політб’юро за ним покладуть до ями. Їхній час закінчився, наш із тобою спільний — теж. Все, бувай, набридло, кицько. Скажу щиро: це були чотири роки мороку! Хочу робити щось инше замість на тебе сили витрачати. Поетом буду, наприклад. Ага — поетом. Вірші буду антисовіцькі за незалежність України писати. Тож давай, біжи, пожалійся татусеві. Ну, чого витріщилася, як Байрон на нові ворота? Біжи швиденько, щоб я тебе більше ніколи не бачив!»