Я, Ріо Кундер, допливаю до бортика, роблю переворот і пливу останній відтинок із сьогоднішніх ста цим брудненьким людським акваріюмом, що називається «басейн». Мені тепер тяжко, щойно від мене пішла кохана жінка. Панікоффскі казав, що найкращий спосіб одужати — це виплавати то все зі своєї системи. Сотні, тисячі басейнів вимивають біль і несуть його кудись, аби затьмарити життя якимсь иншим щасливчикам. Освальдо казав, що навчився того в поляків. Точніше, в одного ґеніяльного поляка, що звався Кшишек Кешльовскі. Він зняв фільм, що в ньому жінка (грає Бінош) втрачає в автокатастрофі малу дочку й чоловіка. Сама виживає, але хоче померти. Перший крок до одужання робить через плавання… Отак і я пливу, хоча цього разу ніхто начебто й не помер. Під водою бачу, як пливе мій друг Освальдо, живий, неушкоджений і прудкий, мов дельфін. Йому вже рочків десь так із тридцять п'ять — сорок, а плаває, як торпеда, щасливчик! Un, dos, tres, дихай, cuatro, cinco, seis, дихай. Це — наче кроки сальси, які наполегливо і невтомно вголос рахував Панікоффскі, коли вчив мене танцювати. Тепер ця еспанська лічба від одного до шести постійно крутиться в голові. На сьогодні досить, але буду тут знову завтра. Хочу бути, як він — мій танцювальний кумир. Вилізаю з води, бачу золотаву сильвету хлопчика Освальда, що лежить на дні басейну.
«Фабіано, насправді я не архентіно, а українець, ucraniano, може чула коли? Беґі пожартувала, я на вебсайті, якщо ти там читала, — теж», — чую власний голос наче здаля. «Ну от і добре, бо в нас, бразилійців, зі сприйняттям арґентинців, скажу щиро, є певні проблеми» — і все, жодного подиву, питання закрито…
«То може, підемо на сальсу? Сьогодні ж маємо паті у Velvet Underground», — раптом пропоную. Беґі дивиться на мене в зневірі. Фабіана погоджується: «Звичайно, зараз тільки знайду свою подругу-співвітчизницю — і вже». За мить виринає з натовпу з неймовірною русалкою пишних форм і близькосхідної зовнішности — чого там у Бразилії лишень нема! «Це — Тасіана (Тасі-Ина)».
Незчувся, як ми втрьох із двома бразилійками вже у Velvet Underground. Так-так, лишень утрьох: Беґі всім з чарівною усмішкою сказала, що їй, на жаль, завтра рано вставати, й пішла, на мене навіть не подивившися. Холод, що на мить стиснув зад, був натяком, що за нею треба б піти-побігти. Якщо не додому разом, то, хоча б до таксі. А може, й скасувати геть ту сальсу? Пригорнути, поцілувати, спробувати якийсь жарт? То ж бо й воно, я наче закляк не в змозі ментально відірватися від Фабіани (чорт забирай, це і є згадане неспівпадіння довжини хвилі в людей, що люблять пиво, порівняно із затятими кока-кольниками!). Бразилійки навіть для виду не намагаються спитати, що сталося. Фабіана просто кинула: «Твоя дівчина, як її звати — ще раз? так, Беґонія, — просто красуня. Я в такому захваті завжди дивлюся, як вона танцює фламенко! Стою в натовпі й просто в екстазі плескаю в долоні разом з усіма. Ти, мабуть, такий гордий і щасливий!» Дівчата уважно дивляться на мене. Я бурмочу щось на кшталт: «Є-є, ня…»