Я їду до свого танґо щасливою людиною. Мені пощастило любити найкращих жінок. А нещодавно я досяг свого апогею, — я був із найкращою жінкою світу. Це був Я з нею. Далі піку йти не можна. Я був на самій верхівці світу. Таке щастя може мати лише один чоловік у всьому світі. Цим чоловіком був я. Від'їзд до танґо — це мій спуск. Мене цікавить тепер лише він — цей загадковий танець, ця декадентська авра, якою мене привітає мій рідний Буенос-Айрес. Моєю пасією буде танґо. Жінки мене більше не цікавлять. Навіщо? Коли мав найкраще, задовольнитися вторинним, в принципі, можна, але я не хочу. Я хочу відпочити в танґо, гуляти над червоними водами річки Ріо де ля Плята, їсти біфштекс «Маріпоса» біля цвинтаря Реколета, де поховано Евіту Дуарте, й запивати найкращим у світі, як на мій смак, мендоським вином Norton. А вечорами теревенити про останній двобій «Боки» з «Рівером» зі старими у вуличних барах, ліниво потягаючи пиво Quilmes, яке там так вдало додумалися розливати в майже літрові пляшки, бо скажу вам по секрету: пінта — то недостатня мірка, як на мене… Тож я резиґную і починаю жити минулим. Я відставляю сальсу на користь танґо.
Фабі, я вперше танцював сальсу з Карменчо у Варшаві. Карменчо була студенткою з Куби, а я приїхав на річний курс із сучасної польської літератури. Познайомилися з нею на вечірці в студентському гуртожитку, в якому мешкав. Це було вже по тому, як зустрів Нікі у Празі, але тоді ще не знав, що згодом поїду до неї в Англію. Я закохався в Карменчо до шалу просто вмить, із першого погляду. Вперше в житті зустрів латинську жінку. Був вражений цією екзотичною красою. Кубинці постійно влаштовували сальсу в залі гуртожитку, і я почав туди навідуватися, бо моїм сусідом був такий собі Рауль. Коли побачив Карменчо, то мною опанував такий настрій, коли все решта стає по барабану. Вона мусить бути моя і край! Нічого не боявся і не сумнівався. Тільки-но заграла музика до наступного танцю, пішов до неї і запросив. Вона погодилася, а я відразу з божевільно розплющеними очима, дико наступаючи їй на ноги (тоді ж іще навіть не підозрював про існування засадничого кроку), сказав, що захоплений нею до нестями. Вона на це нічого не відповіла, а просто припинила танцювати й пішла на своє місце. Я ж, як дурник, залишився до кінця цієї речи один на танц-паркеті, начебто дотанцьовуючи. За тиждень знайомий болгарин, який зустрічався з иншою кубинкою, прийшов до моєї кімнати й каже: «Слухай, у клубі «Стодоля» буде лятіно-ніч. Ходімо». Я не мав настрою й хотів було відмовитися. Але Анґел по-змовницькому засміявся й каже: «Мене просила Марта, аби я тебе привів. Її ж просила Карменчо. Тільки не кажи нікому, що ти про це знаєш. Домовилися?»