Позавчора я опинився у земному раю. Ось де він, виявляється. Це — Ріо-де-Жанейро — найкраще, остаточне місце на землі. Трамвайчик на Санта Терезу, фунікулер на Корковаду й подорож підвісним трамваєм на Урку, що захоплює дух, нічне божевілля Лапи й літри випитих пив Brahma, Antarctica, Bohemia і Skol. Валяння на Копакабані перед готелем Copacabana Palace, прогулянка над озером — Lagoa й ботанічним садом. Смішні ліниві тваринки у Campo Santana в старому місті дещо подібні до білки, тільки втричі більші й без хвоста, дозволяють до себе підходити й нічого не бояться. Довелося навіть зупиняти перехожих, аби дізнатися, що то за створіння. З'ясувалося, cutia — південно-американський золотавий заєць, також відомий як аґуті, який, утім, на зайця якраз не дуже й скидається. А сьогодні я цілий день гуляю над океанським узбережжям, почавши під Лапою, де зупинився в дешевому готелику, й де ночами знімають клієнтів повії-трансвестити (такі гарні, що в певному моменті здається: найвродливіші бразилійські жінки — це чоловіки). Я пройшов Ґлорію з її милою церквою, що височить на пагорбі, далі парком Фламенґо й над пляжем Ботафоґо з його фантастичними видами на Корковаду. Тоді Урка, яку обійшов усю. Тут спокійні води океану закінчилися. Спокійні води — лише в затоці Ґванабара, яку Амеріґо Веспуччі сприйняв за велику річку, а тому й назвав місто Ріо-де-Жанейро (тобто «січнева річка»). Далі — ґрандіозна Копакабана й перехід на Іпанему над відкритою Атлантикою. Обидва — серед найзнаменитіших пляжів світу, й тепер я розумію чому. До захопливих незрівнянних видів океану, пагорбів, модерної архітектури додаються найгарніші зовнішньо у своїй масі люди на землі. Іпанема… Ось і бар Garota de Ipanema. Чи не тут попивав chopp Антоніу Карлос Жобім, коли побачив фантастичну дівчину, яка так надихнула його? Дівчина з Іпанеми — Girl from Ipanema. «Високе, засмагле, юне й гарне дівча з Іпанеми над морем гуляє, і кожен, повз кого проходить, видихає: «а-а-ах!» Я бачу її краєм ока зі спини біля входу до бару. Вона міцно стискає руку дужого стрункого чоловіка. Вони про щось говорять із кельнером. Я проходжу повз них, не обертаючися, і прямую в бік Леблону. Я впізнав би їх безпомильно будь-де і будь-коли. Це були Фабіана де Роберто і Ріо Кундер.
Так, це були ми з Фабіаною. Коли від бомби терористів загинула Малена, Фабі мене дуже підтримала. Була поруч увесь час як друг. Для мене вона розлучилася з Джерардом. А потім якось непомітно, поступово згадали ТУ ніч… Я кохаю її більше за життя. Але ми вже не разом. Вона пішла далі. Де ти нині? Фабіано, Фабіано, Фабіано…
З жовтня 2005 року
Частина друга: додатки
Тут я вирішив вмістити як доповнення до нашого з Освальдом роману частку матеріалів, які одержав з Арґентини у пакунку разом із рукописом від Панікоффскі. Це були якісь вирізки з журналу кириличним шрифтом. Як я з'ясував пізніше, віддавши на переклад, це були статті, які Освальдо писав до українського часопису для любителів мандрів «Задзеркалля». Коли я їх прочитав, то збагнув, що вони можуть вдало доповнити роман, бо багато говорять про почуття і стан душі самого автора. Перша стаття про Арґентину й Чилі належить ще до лондонського періоду життя Освальда, коли він вперше відвідав «країну своєї мрії». Дві ж бразилійські статті написані вже після його остаточної ескапади до Арґентини. Як видно, Бразилія після історії з Фабіаною стала для нього нездоланним маґнітом.
…Життя — то є карнавал, і краще жити співаючи…
Цей епіграф, що відображає невмирущий оптимізм латиноамериканців, я взяв зі знаменитої пісні королеви сальси Селії Крус. Її слова постійно крутилися в голові ті два з гаком тижні, що їх поділив між загадковою і трагічно пам'ятною зі шкільних політінформацій про Луїса Корвалана Чилі й батьківщиною танґо. Весь час в обох країнах я абсолютно ненавмисно потрапляв з фестивалю на фестиваль і зрозумів, що проста філософія Крус є гаслом навіть цих найбільш «європейських» представників Південної Америки. Треба сказати, що час видався оптимальним. Були останні дні літа (а літо там, звичайно ж, закінчується в лютому), і наставав оксамитовий сезон — час збирання врожаю винограду й виробництва нового вина у всесвітньовідомих чилійських та арґентинських центрах виноробства. Культура вина тут настільки важлива, що до цієї події зорганізовують вуличні торжества під назвою «Вендімія». На Вендімію я потрапив у чилійському місті Ля Серені, а потім застав її і в арґентинській Мендосі. До тихоокеанського курортного містечка Вінья-дель-Мар я прибув акурат на однойменний поп-фестиваль, а до Буенос-Айреса точнісінько в перший день Тижня танґо. Додайте сюди ще трансляцію карнавалу з Ріо на телебаченні й розмову з його очевидцем у Буенос-Айресі… Що називається, пощастило… А може, й ні, може, вони весь час щось святкують? Адже «навіщо плакати? Життя — то є карнавал, і краще жити співаючи…»