У Сантьяґо я бачив пам'ятник Альєнде, що стоїть біля колишнього президентського палацу Ля Монеда. Я пам'ятаю документальні кадри про ті події, що їх бачив в Англії. Тепер можна було значно краще уявити, де були танки заколотників, з яких будинків відстрілювалися люди, вірні президентові-соціялістові, як над палацом літали винищувачі. Тепер тут міститься урядова установа, а туристам дозволяється заходити на подвір'я після перевірки сумок і рюкзаків. Там була виставка скульптури і поліцаї дозволяли фотографувати. Одна аванґардна скульптура належала митцеві на прізвище Берченко. І тут наші люди!.. А на Національний стадіон мене запустив прес-офіс за журналістським посвідченням. Там питали, чи я збираюся писати про 1973 рік, і я про всяк випадок відповів, що ні, — про футбол. Національний стадіон — ідеальне місце для ув'язнення сили-силенної людей. Міцні залізні брами й жодних шпарин. Втеча неможлива. Стадіон виглядає мальовничо на тлі гір. Чи милувалися цим пейзажем Піночетові в'язні? 1974 року тут відбувся пам’ятний футбольний фарс. Збірній СРСР випало грати стикові матчі за вихід на чемпіонат світу саме з Чилі. Союз підтримував соціялістичний уряд Альєнде, бо сподівався зробити із Чилі другу Кубу — свій плацдарм у Південній Америці. Після заколоту Кремль відмовився визнати хунту, але перший матч із чилійцями в Москві було вирішено грати. Матч закінчився 0:0, а відтак Союз відмовився грати в Сантьяґо, «бо стадіон политий кров'ю». І хоча чилійці пропонували инше поле, це справи не вирішило. Все завершилося тим, що чилійська збірна вийшла на поле Національного і після свистка судді завела м’яч у порожні ворота збірної СРСР.
Якщо Буенос-Айрес — це Париж, Сантьяґо є безпомилково латиноамериканським містом. І людей з європейськими рисами тут менше (преважну більшість населення становлять метиси), і архітектурно більше відчуваються колонійні еспанські впливи. Нічне життя теж не таке бурхливе. Можна навіть сказати, що атмосфера Сантьяґо дещо провінційна. Крім того, я був там у час відпусток, коли багато хто відпочивав у курортних Вінья-дель-Мар і Ля Серені. В цих двох містечках я й побачив пізніше натовпи сантьяґінос.
Курорти в Чилі гарні, але тихоокеанська вода холодна й дуже бурхлива та каламутна. З високою хвилею треба бути дуже обережними. В Ля Серені був свідком пошуків потопельника. У Вінья-дель-Мар народ шаленів від фестивалю, на якому зірками були Сальваторе Адамо і Тото, що про їхнє існування я давно вже забув. На Вендімії (фестивалі вина) в Ля Серені зачарували народні танці куека просто неба. Пари виробляли па, вимахуючи білими хусточками і «дзеркально» повторюючи рухи партнера. Подібний танець — перікон — потім бачив і в арґентинській Мендосі. Чилі — це і неабиякий кулінарний досвід. Розмаїття морепродуктів вражає. Тут, наприклад, вперше ознайомився з такими делікатесами, як морський їжак і севічес — сира риба, яка кілька днів вимочується у соку зі свіжої цитрини. Запам'яталася й екскурсія на завод «Капель» у Вікуньї (на батьківщині Нобелівської лавреатки — поетки Ґабрієли Містраль), де виробляється найкращий піско (унікальна виноградна горілка, яка робиться шляхом випаровування якісного молодого вина). З нього робиться знаменитий коктейль піско савер, що серед його компонентів — цитриновий сік і збитий білок яйця.
Не можу не згадати відвідин «тихоокеанської перлини» Вальпараїсо — другого найстаршого міста Чилі, в якому певний час жив Пабло Неруда. Місто лежить на численних високих схилах, що поєднані з нижнім містом ліфтами й фунікулерами. Кожен зі схилів — це містечко в собі з давньою колонійною архітектурою. Зі схилів відкриваються неймовірні види на океан. Неруда мав тут дім, де, скажу вам, не творити було б складно, беручи до уваги вид з вікна.