Ці рядки в перекладі Мойсея Фішбейна відбивають тодішній стан душі Неруди, але в сонячну днину, мушу запевнити, все насправді виглядає значно оптимістичніше…
Істина — у вині. Вині доброму. Це знають мешканці центру виноробського реґіону Арґентини — міста Мендоси. Вино принесло їм достаток. Місто виглядає дуже заможно й гарно (за винятком хіба що потворних тролейбусів виробництва українського заводу імени Урицького (кого-кого?), що там ходять), багато молоді… Половину території міста становить величезний парк з екзотичними рослинами, ставом, стадіоном і зоопарком, що тягнеться аж до передгір'я Андів. Своє вино мендосці рекламують, як тільки можуть. Воно продається в кожній крамниці, незалежно від того, чим вона торгує. Це може бути магазин одягу або взуття, наприклад. Винарні влаштовують безкоштовні екскурсії з деґустацією. На заводі Ля Рураль симпатична екскурсовод Летісія розпитала на початку, хто звідки. Україна привернула всезагальну увагу. Відтак Летісія розповідала все, дивлячися лише на мене, а инші учасники екскурсії підходили поговорити. Українці тут рідкість, казали вони… На иншому маленькому сімейному заводі — «Кавас-дель-Конде» — вино виробляється лише на експорт або на замовлення ресторанів. Це вина дуже високої якости, які продаються до Америки та Ізраїлю. Тут екскурсовод наочно пояснила принципи деґустації — як відрізнити кращі вина від посередніх…
Два тижні минули швидко, і ось уже перед відльотом я сидів на набережній неозорої ріки Ріо де ля Плята в Буенос-Айресі (її червона вода простягається за обрій, — другого, уруґвайського, берега не видно), із сумом прощаючися з двома чудовими країнами. Чи не тут сидів і Хорхе Луїс Борхес, коли писав:
О Ріо, Ріо! —
Нотатки поручника запасу про піщані кар'єри й карооких "Каріок»
У Бразилії нині календарна зима, але якщо ви раптом скучили за лижвами й шапкою а-ля «райкомівська каструля», або якщо закортіло зліпити сніговита чи жбурнути комусь у носа сніжкою, то вам сюди не треба. Адже сніг, мороз — то поняття, що не існують у місті Ріо-де-Жанейро, де так і не вдалося продефілювати у білих штанях добре знаному онукові турецькопідданого з півдня України. «Півтора мільйона людей, і всі поголовно у білих штанях» виявилися витвором фантазії Остапа Бендера. Коли я вперше потрапив до Ріо і на честь героя здійснив блакитну мрію його ж таки дитинства, то виявився єдиним носієм не лише білих, а й штанів узагалі, принаймні у моєму полі зору. Народ Ріо, що бразилійською портуґальською називається cariocas — «каріока», поголовно — від малечі до старих — ходить у шортах або плавках. У шортах ходить уся країна, включно навіть зі священиком української католицької церкви з міста Сан-Паулу падре Вальдомиро, який ще й сміявся, що от батюшка з російської церкви поряд іде вулицею в рясі в таку спеку. У шортах ходять і помолитися до бразилійської церкви, де атмосфера взагалі є досить розслаблена. Якось не відчувається ця піднесена урочистість. Під час служби гімни співають якісь надто веселі, як на моє вухо, що звикло до більш суворих європейських традицій. Усі підтанцьовують, хоча бразилійці дійсно народ дуже набожний. Пам’ятаю, як на виході з однієї з найстаріших бразильських церков Діви Марії у найстарішому місті Порту Сеґуру, де Кабрал відкрив цю чудову країну, я наштовхнувся на симпатичну сорокарічну жіночку — носійку шортиків, яка туди саме заходила. Я перехопив заздрісний погляд священика в її бік — нічого не вдієш, «Антарктика» — суперове пиво.
Бразилійцеві абсолютно чужинським здалося б инше поняття, або радше своєрідна життєва філософія, яку добре розуміють і пам'ятають українці. У 1980-х мене й моїх київських приятелів у розпал літньої спеки неодноразово затримували всюдисущі «таліби» в цивільному за носіння цих самих шортів. Причину вони завжди викладали однаково: «Ви шо, на пляжУ?» Це запитання було б риторичним у Бразилії, що являє собою один велетенський пляж як у прямому, так і в переносному значенні, — як спосіб життя, як бразилійська життєва філософія. Пляж у Бразилії — це соціяльна інституція, щось на кшталт пабу в Англії, тобто місце, куди люди йдуть поспілкуватися, потанцювати, випити, попоїсти, пограти в спортові ігри, послухати музику, та ще й позасмагати і скупатися в Атлантичному океані. Пляжі в Бразилії — це й естетична насолода, комбінація шедевру, що його бразилійцям подарувала природа, з красою, що нею Бог нагородив самих бразилійців (цей подарунок вони цінують і підтримують свою красу дуже наполегливо, про що буде далі), а також із приголомшливими неповторними бразильськими костюмами для купання і пляжною модою загалом.