Але справжнє кохання, на думку багатьох бразилійців, не повинно бути в усіх на виду. Інтим має бути цілковитим, куди бажано, аби зовнішній світ зовсім не мав доступу. Як казала мені моя бразилійська дівчина: хочу бути лише з тобою, але мене просто нудить з думки, що в місті будемо постійно стикатися з якимись напівзнайомими і треба буде казати: знайомтеся, це — моя дівчина, це — мій хлопець. Бррр…
У справжньому коханні бразилійці дуже сентиментальні, майже як у мильних операх. Якимось дивним чином найбільшу насолоду багато хто дістає від кохання, що вже минуло, або, точніше, коли сам предмет кохання з якихось причин вже є недосяжним. Таке почуття є важливою й унікальною часткою бразильського національного характеру і має свою назву в портуґальській мові. Це, власне, те саме слово saudade, що хоча б раз звучить мало не в кожній бразилійській пісні. Завдяки величезній моді на все бразильське, що нині поглинула Европу, бразилійська музика там нині — річ повсякденного життя. Бразильські зірки грають у Лондоні й Парижі мало не щодня, імена Жилберту Жила (президент Лула призначив його міністром культури), Тома Жобіма і Каетана Велоза відомі вже й домашнім господаркам, бразильська музика награється безпосередньо в паризьких і лондонських студіях, а модні англійські ґрупи на зразок «Джаміроквай» або «Біз» намагаються копіювати «старих» бразильців, як-от «Ос Мутантес» і «Банда Блакі Ріо». Ці подробиці є конечними, щоби зрозуміти: saudade серйозно загрожує всьому світові. Уявіть собі, як після планетарної перемоги saudade жінки по всіх усюдах почнуть говорити: так, коханий, бути з тобою — то добре, але нема нічого більш солодкого над те, коли тебе нема, і це болить і крає серце. Ці муки дають мені казкову насолоду, я безтямно люблю цю порожнечу. Гадаю, нам не варто далі бути разом, аби saudade завжди було зі мною…
Бразилійський тип жінки нині, до речи, теж на вершині моди, як і музика, і література, й кіно (у світі з дуже великим успіхом іде бразилійський фільм «Місто Бога»),[1] і одяг (зокрема, все пляжне — від в’єтнамок до купальника і навіть пляжних підстилок, і спортове — маратонки і майки у бразильських національних кольорах). Одне слово, в Англії сказали б, що Бразилія — то просто сексі-країна. Концентрація гарних жінок у Бразилії вражає. Хоча етнічно й расово бразилійки (як і всі бразилійці) є неймовірною сумішшю, кожна жінка має щось неповторно бразилійське, те, що дозволяє безпомилково визначити її приналежність саме до тієї країни, навіть якщо в її зовнішності будуть і характерні японські, італійські або німецькі риси. Дійсно, південь Бразилії є переважно білим європейським, північний схід, куди портуґальці упродовж трьохсот років завозили рабів із Західної Африки, — переважно чорний, одначе в цілому бразилійці — це гримуча суміш європейців, індіянців, африканців і японців, які відчувають себе перш за все, або й лише бразильцями, говорять однією мовою і легко змішуються між собою. Бразилійку видають кілька речей: це якась особлива єдвабна оливкова шкіра, що її з дитинства нескінченно пестять сонце і море; це розкішне лискуче доглянуте волосся, що вони його розпускають певним чином; це і спосіб по-особливому, по-бразилійському вбиратися, так, аби одяг і взуття підкреслювали кожну привабливу рису; це й фізична зґрабність і міць, — більшість бразилійок є спортовцями, які щодня працюють над власним тілом, адже коли ти більшість часу в купальнику (якому саме — читайте далі), то хочеш почуватися впевненою у власній фізичній формі й щоб на тілі не було нічого зайвого. Ще й усмішка на 64 зуби, всі, як один, наче перли (бразилійці дуже ретельно стежать за зубами. Коли я їхав 26 годин автобусом з Ріо до Сальвадоре, на кожній зупинці, тобто щочотири години, весь автобус зі щітками вирушав до умивальників для чергового чищення зубів). Ну і ще розслаблене ставлення бразилійських жінок до життя, що, між иншим, виявляється в манері повільно говорити, по-особливому розтягуючи слова, так, наче вони співають пісню. Коли слухаєш бразилійку, тобі в певний мент уже стає байдуже, про що йдеться, — її голос заколисує, і хочеться, аби це ніколи не припинялося. Усе це разом і складається в бразильський жіночий стиль.
1
У Бразилії нарешті дізнався, що фільм «Ґенерали піщаних кар’єрів" за романом Жоржі Амаду, який свого часу став справжньою ревеляцією для «незайманого» екс-СРСР, насправді португальською називається Captaes d'Areia, тобто «Капітани піску», Так він, власне, і перекладається усіма мовами, у чому я переконався в музеї Амадуа в Сальвадорі. Там є стенди з перекладами його книжок всіма можливими мовами, включно з вірменською, казахською і албанською. Але нічого українською. Так от нарешті я зміг пояснити своїм бразилійським друзям, який фільм я маю на увазі. Тепер вони дивуються, до чого на пляжі якісь кар'єри і чому ґенерали?