А ще Форталеза має цікаву традицію вуличної поезії. Час від часу тут можна побачити натовпи людей, які збираються навколо якогось поета, що видає експромти. Непевним у собі иноземцям треба, втім, бути обережними, — язикаті поети, які очікують за виставу якоїсь винагороди, можуть зробити вас героєм нового твору під сміх юрби. Одному з таких поетів недавно поставили пам’ятник біля новозбудованого культурного центру. В самому ж центрі якраз відбувалася виставка такого собі Рубенса Матюка, — як потім з'ясувалося, за таким рідним вуху іменем ховався відомий бразилійський художник і архітектор. Та то був не єдиний «рідний» натяк у цьому чудовому місті. У торговельному центрі мої очі раптом зафіксувалися на вродливій дівчині, що йшла попереду. Не пригадаю вже, чим саме вона спершу привабила — формами чи змістом, але останній якраз і полягав у яскравому помаранчевому лейблі і помаранчевих-таки ґудзиках на її джинсових бриджах в обтяжку. На лейблі було написано: «Kiev — New Trend» (тобто «Київ — нова мода»). Помаранчева «модна» революція у такій формі долинула й сюди, хоча, скажу чесно: в цих краях дуже мало людей, з якими спілкувався, правильно ідентифікували слово Ucrania. Більшість думали, що йдеться про якийсь американський штат, а инші просто вважали нас із приятелем італійцями, котрі якось неправильно вимовляють назву своєї країни. Воно й не дивно, — Форталеза дуже популярна серед самотніх італійських чоловіків, які тут вечорами вештаються просто юрбами в пошуках амурних пригод…
Найулюбленіший серед бразилійців карнавал відбувається у штаті Пернамбуку, в його найбільшому місті й столиці з трьохмільйонним населенням — Ресіфе та маленькій колонійній Олінді, яка нині практично вже злилася з Ресіфе, стала його сателітом. Карнавал у Бразилії не є, як це може здаватися, повсюдним явищем. Головними його місцями можна вважати три пункти: Ріо-де-Жанейро, Салвадор-де-Баїя і, власне, Ресіфе. Проте в Бразилії вам скажуть, що перші два давно вже стали надто комерціялізованими дійствами, що приваблюють десятки тисяч иноземних туристів. Иноземці є причиною величезного зростання цін у карнавальний тиждень. Зокрема, місця на знаменитому Самбодромо в Ріо, де проходить найголовніший парад шкіл самби (це те, що зазвичай можна побачити про бразилійський карнавал у телевізійних новинах в усьому світі), коштують близько ста доларів. Тож на трибунах найбільше представників батьківщини долара, а також багатих бразилійців. Ціна номера в готелі зростає на третину. У той-таки час самий сенс карнавалу суперечить славнозвісній «владі грошового мішка». Як зазначив суперзірка бразилійської музики Карліньйос Браун, що постійно бере участь у карнавалах: «Ми граємо не за гроші, ми граємо для святкування щастя. Це —
вуличний карнавал. Він — для всіх, а не для товстосумів». Саме через те, що ці справжні ідеали карнавалу все ще живі в Ресіфе й Олінді, бразилійці так люблять бувати саме тут. Десятки тисяч подорожують сюди на цей час із усієї країни, аби приєднатися до щасливих і божевільних вуличних festas, які починаються задовго до офіційного карнавального тижня. Передкарнавальні події в Ресіфе-Олінді транслює загальнонаціональне телебачення. Ще за тиждень до карнавалу ми разом з усією країною стежили за перебігом шоу «Королі маракату» у «Шевроле-Голлі» Ресіфе. Це — місцева традиція, започаткована з поваленням рабства. Тоді перед карнавалом тут стали коронувати чорних королів і королев. Саме слово «маракату» походить від барабанного бою, що був паролем для рабів, які святкували. Барабан сповіщав їх про наближення поліції (портуґальські колонізатори забороняли африканські звичаї). Так от нинішні королі й королеви виходили на місток-подіюм «Шевроле-Голлу» в костюмах, що їх точніше було б означити як химерні будівельні конструкції неймовірної фантазії і барв. Головне для носія костюму є змогти пройтися в цих важелезних шатах, — деяких доводилося виводити під руки. Тематика костюму могла бути найрізноманітніша, наприклад, давньогрецька, японська. Це міг бути й просто велетенський дракон, який, до речи, цього разу й переміг у номінації «За оригінальність». Багато з королев мали просто ідеальні форми і прикривали тіло лише візерунками яскравих фарб. Щоправда, більшість королів і королев (усупереч традиції), втім, як і танцюристів, не кажучи вже про телепрезентерів, чомусь були білими. Взагалі, коли дивитися програми бразильського телебачення, від новин до мильних опер, створюється хибне враження щодо расового складу населення: ніколи не здогадаєшся, що Бразилія — друга за чисельністю чорного населення в світі. Презентери новин мають які завгодно прізвища: німецькі, французькі, навіть українські (флаґманську програму новин із Сан-Паулу, зокрема, веде такий собі Борис Касой, а ще одна кореспондентка називалася Соланжі Березюк), тільки не традиційні місцеві да Сілва. Що й казати, якщо навіть пам'ятна українцям рабиня Ізаура, пару серій якої «мав щастя» бачити на місцевому телебаченні (коли цей серіял показували в Україні, я з якихось причин не дивився), і та чомусь була біла! До речи, ця монументальна мильна опера підштовхнула мене задля хохми, перетинаючи кордон, написати у графі «фах» у спеціальній анкеті бразилійської імміґраційної служби о jovern fazendeiro (тобто «молодий фазендейро»), й нічого — не заарештували…