Позаяк через скупчення народу громадський транспорт далеко обминав центр міста, довелося діставатися туди пішки. Причому не знаючи, з якого саме боку найкраще підійти, ми випадково зайшли до фавели (це дільниці нелеґальних і дуже примітивних будиночків, часто без електрики й води, які бразилійська безпритульна бідота зводить на свій страх і ризик).
Фавели є гарячими точками злочинности, тому йти крізь одну з них «явним» иноземцям не рекомендовано. На щастя, ми пішли в правильному напрямку, орієнтуючися на звуки фрево. Пройшовши кордон поліції, яка обшукувала народ на предмет зброї (Ресіфе має один із найвищих рівнів злочинности в країні), відразу потрапили до величезного скупчення народу, подібного до якого ніколи досі не бачив. Тут панував суцільний хаос. У цьому досить нетверезому, як на 11 ранку, натовпі, що постійно обливався водою, пивом, а також спеціальною піною в балончиках, які тут-таки продавалися, треба було якось просуватися, водночас стежачи, аби тобі не залізли до кишені (в мене там був фотоапарат). Взагалі на карнавал рекомендується іти з порожніми руками, що ми з Либонем і зробили, взявши лише мінімальну кількість грошей. Проте одна камера на двох була необхідністю, — ми були не готові жертвувати нагодою зняти такі екзотичні кадри.
Тут слід пояснити, що на північному сході Бразилії люди європейської зовнішности постійно відчувають на собі увагу оточення. На тебе дивляться абсолютно всі. Величезна більшість ставиться зі щирою симпатією. Проте дехто вбачає у чужинцях нагоду щось одержати. Так, багато людей просять гроші (йдеться не про жебраків, а просто про людей, які йдуть вулицею й ідентифікують тебе як приїжджого). Часто молоді дівчата просто просили сьорбнути пива з моєї бляшанки або дати грошей на проїзд у маршрутному автобусі. Якщо не даси — нема проблем: усміхнуться, вибачаться й підуть собі. Треба сказати, що від узбережжя вглиб провінції починається напівпустеля — сертан. Там живуть дуже бідні люди. Ще у 80-х роках там був страшний голод. Змарнілі мешканці сертану діставалися узбережжя в пошуках харчів. Не знайшовши нічого, вони виїдали абсолютно все, що могли знайти, навіть щурів. Нині багато людей підходили до нас просити грошей, найперше пояснюючи, що вони — із сертану. Цього разу для мене із Семеном все минулося більш-менш, якщо не враховувати, що в натовпі в Олінді в нього з кишені таки витягли окуляри від сонця.
Отже, маневри із проштовхуванням крізь юрму врешті вивели нас до центральної вулиці параду. Вітаючи виконавців на платформі, народ танцював і співав (мене просто вражає, як бразилійці примудряються знати слова чи не всіх своїх пісень, — що би не співалося з платформ або ж увечері на концертах просто неба, все підтримував могутній хор глядачів). Нарешті таки вдалося знайти острівець відносної безпеки, де можна було дещо розслабитися, випити пива, водночас добре бачачи парад і фотографуючи…
Субота, як я сказав, — вершинний день карнавалу в Ресіфе, коли майже все в місті, включно навіть із багатьма ресторанами у пляжній дільниці Боа В'яжейн, зачинено, і люд чи не в повному складі переміщується до центру. Решта ж карнавальних днів тут проходить досить спокійно, аж до вечора. Ввечері після заходу сонця народні гуляння щоразу відбуваються в старій частині міста — Ресіфе Антіґуа. Центр Ресіфе лежить на кількох островах, з'єднаних між собою багатьма мостами. Завдяки цій посіченості водою, місто дістало назву «бразилійської Венеції». Хоча вода — це єдина подібність із італійським містом. Незважаючи на те, що в центральній частині Ресіфе багато мальовничих колонійних церков, загалом місту далеко до венеційської краси, перш за все через брак єдиного архітектурного малюнку й певну занедбаність. Часто унікальні зразки давньої портуґальської архітектури просто губляться в оточенні новітніх бетонних монстрів. Разом з тим прикрашений до карнавалу острів Ресіфе Антіґуа виглядав досить мило. У різних його місцях було зведено сцени, де до глибокої ночи звучала бразилійська музика на будь-який смак. Скрізь ходили процесії барабанщиків і оркестри фрево. Цікавою особливістю як тут, так і в Олінді, була присутність великих фіґур з пап'є-маше знаних бразилійців, включно з політиками, як-от президент країни — місцевий уродженець Лула або міністр культури Жилберто Жил, який, до речи, є знаменитим у світі співаком. Ці кількаметрові фіґури надягаються на плечі й носяться в натовпі під дотепні репліки. З'ясувалося, що далеко не всі в Ресіфе в захопленні від свого земляка-президента — політика лівих поглядів. Як розповів кельнер одного з ресторанів, з яким розговорилися, пан Лула начебто постійно літає за кордон вирішувати якісь ґлобальні проблеми, проте ще й досі не знайшов часу відвідати рідне місто — одне з найбільш знедолених у країні. Дійсно, багато що тут шокує порівняно з иншими містами, в яких бував. Зокрема, вздовж центральної вулиці люксусової прибережної дільниці з хмарочосами ночами стоять сотні повій, і просто пригнічує кількість неповнолітніх серед них…