Тоді до нього підійшла Зірочка.
— Ну, чого ти плачеш, дурненький? — сказала вона, гладячи його, як цуценя, — Маєш усе, що хотів.
— Я й плачу від того, — сказав Вовк, — що маю все, що хотів.
А дівчинка з другого боку Золотого Столу так боялася, так боялася, що навіть… перестала боятися. Еге ж, ви такого не знаєте, бо коли дуже боїшся, стає так цікаво, що візьми не підійди до того Золотого Столу! І вона повільненько, обережнесенько чап-чалап, чап-чалап, — усе ближче й ближче до Столу. Думає: хоч цукеркою пригощусь, а то відучора не їла, мама завжди каже, що досить уже тих цукерок, а то зіпсує зуби… Ну, а Вовк, хай він її трохи і з'їсть, потім прийдуть мисливці і звільнять її, як Червону Шапочку, еге ж. Окрім того, вона не хоче казати неправду татові й подружкам, начебто бачила того Вовка, адже його їй і справді дуже хочеться побачити.
Вона стала по той бік Золотого Столу так, що Вовк її, а вона Вовка не бачили, і задивилася. Але на Столі тому, гм, гм… на Столі тому не було ні-чо-го! Так, зовсім голий був стіл! Дівчинка здивовано роззирнулася. Неправду казав їй тато, нічого-таки на тому Столі нема…
До неї повільно підходила Зірочка.
— Мені казав тато, — мовила дівчинка, — що на тому столі мають бути цукерки…
— Пхе, — сказала Зірочка, — ну що тобі цукерки, їх і тато може купити.
— А торт, — з відчаєм сказала дівчинка, — торт має бути!
— Пхе, — сказала Зірочка, — хіба треба казки, щоб з'явився торт? Хіба учора ти його не їла? Що таке торт, коли його й мама може купити!
Тоді на очі дівчинці вибилися сльози.
— А Вовк? — прошепотіла вона, — Вовка не купить ні мама, ні тато…
І вона побачила Вовка. Той сидів на траві, дивився на Золотий Стіл і плакав.
— Чого він плаче, Зіронько? — спитала дівчинка.
Зірочка засміялася і погладила її по голові.
— Бо він такий дурненький, як і ти, дівчинко. Хоче бути справжнім вовком, а не знає як!
Тоді засвітилися радісно очі в дівчинки і вона аж у долоні сплеснула.
— Я знаю, що треба зробити, — сказала вона, — Хай він мене злякає!
Тоді Вовк зірвався на ноги. Вишкірив зуби і почав задкувати від дівчинки.
— Слухай, — закричала вона розпачливо, — не тікай від мене! Коли ти втечеш, не вийде казки!
Але Вовк таки тікав. Тоді дівчинка побігла слідом, гублячи по дорозі сльози і щосили гукаючи:
— Не тікай від мене, Вовчику-братчику! Я тебе хочу злякатися, я хочу, щоб ти став моєю казкою!
Але Вовк утік. Зупинилася вражено дівчинка, а Зіронька сміялася-заливалася, а ще більше сміявся, аж підстрибував серед неба повний, товстий і добродушний Місяць.
— Чому воно так? — спитала дівчинка, — Чому на столі не було ані цукерки?
— Бо ти не для цього сюди йшла, — сказала Зірочка.
— Чому ж тоді втік і Вовк?
— Тому що це не той Вовк, що тобі потрібен. Цей прийшов для своєї казки. Адже сюди приходять ті, котрі дуже-дуже хочуть казки, аж так, що й жити не можуть без неї. Для того й існують Поле і Золотий Стіл.
— Ти несправедлива, — сказала дівчинка, — Бо я таки хотіла казки. Я прийшла сюди, щоб побачити Вовка. Тільки не такого, як у зоопарку, там вони звичайні й нечупарні, як собаки. Я хотіла б побачити Вовка дивовижного!..
Тоді всміхнулася Зіронька й махнула рукою. І все навколо загарчало: загарчали Місяць і дерева, квіти і колоски. Загарчало й на Золотому Столі, і дівчинка раптом побачила на ньому того Вовка, якого хотіла побачити. Був він великий, аж до неба, і хутро на ньому світилося зеленувато-червонястим сяйвом. Він знову гаркнув і пішов до неї, вискалюючи великі, жахливі зубиська.
І дівчинка не на жарт перелякалася. Вона вдарила в ноги, серце в неї перелякано задвигтіло, і помчала вона геть із того Поля і від того Золотого Стола. За нею гнався Вовк, вона ж летіла з гори на гору, мчала, перестрибувала яри й долини, вона бігла, неслася, бо вже не хотіла, щоб той Вовк і трошки її з'їв, уже хотіла до мами й тата. А в грудях у неї жила радість, бо, здається, вперше в житті вона була по-справжньому щаслива, а окрім того… окрім того, вона трошки знала, що це зовсім не казка була, а сон.
ЧОТИРИ СЕСТРИ
Колись давно, давніше й бути не може, жили на землі чотири дівчинки. Були вони однакового зросту і всі чотири красуні, тільки одна мала волосся біле, друга — зелене, третя — синє, а четверта — таки золоте. Були вони дружні нівроку, бо любили одна одну. Коли ж приходила черга котрійсь царювати, сідали вони на трон, дві інші спали, а та, котрій приходила черга змінювати сестру, чепурила себе, як тільки могла. Розчісувала волосся, приміряла сукні, обдивлялася черевички, чи немає часом дірки та й чи підошва не відстає, вглядалася в дзеркало, і тільки по тому підходила до Сестри-королеви, віталася чемненько і мило проказувала: