— Згляньтесь на мене, панно, візьміть ці оздоби! Ви навіть не уявляєте собі, як я шаную ваші чесноти, ваші великі заслуги! Візьміть цей мізерний подарунок тільки як ознаку мого прагнення довести вам свої щирі почуття!
Панна Скюдері все ще вагалася. Тоді Ментенон узяла скриньку в Кардільяка і сказала:
— Що це ви, голубко, торочите про свої літа! Що нам із вами до тих літ і до їхнього тягаря! Таж ви поводитесь, наче молода, сором'язлива дівчина, якій дають солодкий овоч, а вона й рада б його взяти, та боїться простягти по нього руку. Не відмовляйтесь від подарунка, який вам зі своєї ласки підносить наш добрий майстер Рене і якого тисячі інших людей не отримали б, хоч би скільки давали йому грошей і хоч би скільки просили й благали його.
Ментенон присилувала Скюдері взяти скриньку, і Кардільяк знов опустився навколішки, почав, зітхаючи, цілувати сукню й руки шановної дами, застогнав, заплакав, захлипав, а тоді раптом підвівся і прожогом, наче божевільний, перекидаючи стільці й столики зі склом і порцеляною, вибіг з кімнати.
— О господи, що з цим чоловіком сталося? — вигукнула перелякана Скюдері.
Але Ментенон, що сьогодні була у веселому, навіть грайливому настрої, зовсім їй не властивому, засміялася й сказала:
— Вре зрозуміло, голубко, майстер Рене смертельно закохався у вас і, як того вимагають давні звичаї і правила галантності, почав здобувати ваше серце дорогими подарунками.
Ментенон жартувала далі, вмовляла панну Скюдері не бути надто жорстокою із закоханим майстром, бо він уже й так у розпуці. Зрештою Скюдері підхопила маркізин тон, а що була з натури весела, то почала й собі докидати не одну смішну вигадку. Вона сказала, що коли вже аж до такого дійшло, то їй кінець кінцем доведеться скоритись і дати світові нечуваний приклад: у сімдесят три роки, дарма що в неї бездоганний аристократичний родовід, стати нареченою золотаря. Ментенон пообіцяла сама сплести їй вінець до шлюбу й заходилася навчати її обов'язків доброї господині, бо, мовляв, така молода, недосвідчена дівчина мало що про них знає.
Та коли нарешті Скюдері підвелася, щоб іти додому, і взяла в руки скриньку, її, незважаючи на всі ті веселі жарти, знов охопила тривога. Вона сказала:
— А все-таки я ніколи не надягну цих браслетів і цього намиста. Хоч би там що, а вони побували в руках тих проклятих песиголовців, які з зухвальством сатани, а може, й у спілці з ним грабують і вбивають людей. Мені здається, що до цих блискучих оздоб прилипла кров, і я боюся їх. Та й поведінка самого Кардільяка, признаюся вам, не дуже мені подобається, в ньому є щось зловісне й моторошне. Я не можу позбутися гнітючого почуття, що за всім цим ховається якась прикра, жахлива таємниця. Вертаюся подумки до тієї події, пригадую всі подробиці, але хоч ти вбий, не можу зрозуміти, в чому полягає ця таємниця, і взагалі не уявляю собі, щоб чесний майстер Рене, взірець доброї, побожної людини, міг бути причетний до чогось поганого й злочинного. Але знаю напевне, що я ніколи не зможу перебороти себе й надягти ці оздоби.
Ментенон зауважила, що робити з мухи вола теж не варто, та коли Скюдері попросила її щиро сказати, як би вона сама повелася в такому становищі, маркіза впевнено, твердо відповіла:
— Я б швидше викинула ці браслети й намисто в Сену, ніж надягла б на себе.
Про випадок із майстром Рене Скюдері написала дуже гарного вірша, якого другого вечора й прочитала королю в покоях Ментенон. Мабуть, вона в ньому не пожаліла майстра Рене, а також, поборовши страх, навіяний зловісним передчуттям, яскравими барвами змалювала смішний образ сімдесятитрирічної золотаревої нареченої зі стародавнього аристократичного роду. Принаймні король реготав від щирого серця й запевняв, що Скюдері перевершила самого Буало-Депрео[11], і через це її вірш почали вважати найдотепнішим твором з усіх, будь-коли написаних.
Минуло кілька місяців. Одного разу Скюдері випало проїздити Новим мостом у заскленій кареті герцогині Монтансье[12]. Засклена карета була тоді ще великою дивиною, тому, коли хтось з'являвся в ній на вулиці, там збиралися юрми людей. Так і тепер цікавий простолюд оточив на Новому мості карету Монтансье, і коні майже не могли ступити. Зненацька Скюдері почула лайку, прокльони й помітила якогось чоловіка, що, орудуючи кулаками, проштовхувався крізь найгустіший натовп. Коли він пропхався ближче, Скюдері побачила, що то був смертельно блідий, сумний на вигляд юнак, який пильно дивився на неї. Він спритно прокладав собі дорогу ліктями й кулаками, не зводячи з неї погляду, аж поки опинився біля карети, тоді квапливо відчинив дверці, кинув на коліна Скюдері записку і, роздаючи на всі боки стусани й сам одержуючи їх не менше, зник у натовпі. Коли юнак з'явився в дверцях карети, Мартіньер, що їхала разом зі Скюдері, зойкнула з жаху, впала на подушки й зомліла. Дарма Скюдері смикала за мотузку, дарма гукала візникові, щоб він спинився, — той, ніби його підганяла нечиста сила, стьобав батогом коней, і вони, бризкаючи піною, хвицаючись і стаючи дибки, нарешті вихопилися з натовпу і чвалом протупотіли по мості. Скюдері вилила на зомлілу покоївку цілу пляшечку нюхальної солі. Аж ось Мартіньєр розплющила очі і, тремтячи всім тілом, бліда з переляку та хвилювання, судомно вчепилася в руку своєї господині й насилу простогнала:
11