— О господи боже! — вигукнула Скюдері і, затуливши руками обличчя, опустилася на подушки.
Вона мала всі підстави вжахнутися. Анна Гійо, дочка зубожілого городянина, з самого малку жила в Скюдері, і та дбайливо виховувала її і любила, як мати рідну дитину. Ставши на порі, дівчина познайомилася з Клодом Брюсоном, вродливим чемним юнаком, і той посватався до неї. Оскільки юнак був умілим годинникарем, якому в Парижі неважко було знайти добрий заробіток, і Анна щиро його кохала, Скюдері, не вагаючись, благословила свою названу дочку на шлюб. Молоде подружжя гарно влаштувалося й зажило своєю домівкою в мирі і щасті. Ще тісніше їх пов'язало народження дитини. То був гарнесенький хлопчик, викапана мати.
Скюдері обожнювала маленького Олів'є, пестила й голубила його, на кілька годин або й на цілий день забираючи від матері до себе. Хлопчик звик до неї й залишався з нею так само радо, як і з матір'ю. Минуло три роки, і роботи в Брюсона через заздрощі інших паризьких годинникарів почало з кожним днем меншати. Нарешті дійшло до того, що йому насилу вдавалося прогодувати себе й родину. А ще він затужив за прекрасною рідною Женевою. Скінчилося тим, що Брюсон перебрався туди зі своєю невеличкою родиною, хоч Скюдері й обіцяла, що підтримуватиме їх, як зможе, аби тільки вони не їхали. Анна ще кілька разів писала своїй названій матері, тоді замовкла, і Скюдері вирішила, що щасливе життя на батьківщині Брюсона стерло пам'ять про колишні часи.
Тепер якраз минуло двадцять три роки, відколи Брюсон з дружиною і маленьким сином переїхав з Парижа до Женеви.
— Який жах! — вигукнула Скюдері, трохи отямившись. — Який жах! Ти — Олів'є? Син моєї Анни?.. І ти…
— Мабуть, ви, вельмишановна панно, ніколи не сподівалися, — спокійно, твердо почав Олів'є, — що хлопчик, якого ви пестили, мов найдобріша мати, гойдали в себе на колінах, пригощали солодощами, називали найласкавішими іменами, дійшовши літ, стане перед вами, звинувачений у страшному, кривавому злочині. Я не безгрішний, chambre ardente має підставу покарати мене як винного, але присягаюся спасінням своєї душі: нехай я навіть умру від катової руки, та чужої крові я ніколи не проливав і не з моєї вини загинув бідолашний Кардільяк!
Вимовивши ці слова, Олів'є затремтів і заточився. Скюдері мовчки показала йому на низеньке крісло, що стояло поряд, і він поволі опустився в нього.
— Доля зласкавилась до мене й послала мені свій останній подарунок — цю розмову з вами, — знов озвався він. — Я мав доволі часу, щоб приготуватись до неї, набратися сили й рішучості, без якої не спроможуся розповісти вам про свої страшні, нечувані злигодні. Згляньтеся наді мною і вислухайте мене спокійно, хоч би як вразила, ба навіть вжахнула вас таємниця, про яку ви напевне й не здогадуєтесь і яка тепер вам відкриється. Ох, якби мій нещасний батько не покидав був Парижа! Скільки я пам'ятаю наше життя в Женеві, воно було затьмарене сльозами моїх бідолашних батьків і їхніми наріканнями. Хоч я й не розумів, чого вони плачуть і нарікають, а й собі плакав з ними. Аж згодом я по-справжньому відчув і усвідомив, як бідували мої батьки і як їм тяжко жилося. Батькові надії не здійснилися. Пригнічений лихом, зломлений, він помер зразу ж, як прилаштував мене учнем до золотаря. Мати часто говорила про вас, хотіла написати вам про все, але щоразу її спиняла малодушність, породжена злиднями. Вона, а ще фальшивий сором, що точить смертельно поранене серце, не давали їй послати вам листа. Через кілька місяців по смерті батька мати пішла за ним у могилу.
— Бідолашна Анна! Бідолашна Анна! — вигукнула панна Скюдері, вражена в саме серце.
— Дякувати господу милосердному, що вона вже там і не побачить, як її улюблений син, затаврований ганьбою, впаде від катової руки! — крикнув на весь голос Олів'є і звів угору божевільні зі смертельного розпачу очі.
За стіною почувся шурхіт і чиясь хода.
— Ага! — мовив Олів'є, гірко посміхаючись. — Дегре будить своїх помічників, наче я можу втекти звідси. Та хай собі, не гаятиму на нього часу. Майстер був до мене дуже суворий, проте я скоро став найкращим учнем і потім навіть перевершив його самого. Якось до нашої майстерні нагодився чужинець, що хотів купити щось із наших виробів. Помітивши гарне намисто моєї роботи, він приязно поплескав мене по плечі і, милуючись ним, сказав: «Ого, юначе, та це ж диво, а не намисто. Я навіть не знаю, хто б вас міг перевершити, хіба що Рене Кардільяк, а він, звичайно, [4І] найкращий золотар на світі. Вам треба було б податися до нього. Він вас залюбки візьме до своєї майстерні, бо тільки ви могли б допомагати йому в його мистецькій праці й тільки в нього могли б іще чогось навчитися». Слова того чужинця запали мені глибоко в душу. Я вже не знаходив собі місця в Женеві, якась непереборна сила вабила мене в світ. Нарешті мені пощастило вирватися від свого майстра. Я приїхав до Парижа. Рене Кардільяк зустрів мене холодно й непривітно. Але я не відчіплявся від нього, аж поки він дав мені роботу, хоч зовсім дрібну. Я мав зробити невеличку каблучку. Коли я приніс її, Кардільяк утупився в мене блискучими очима, ніби хотів зазирнути мені в саму душу. А тоді сказав: «Ти вправний, тямущий челядник, перебирайся до мене й допомагатимеш мені в роботі. Я добре платитиму тобі, ти будеш задоволений». Кардільяк дотримав свого слова. Я прожив у нього кілька тижнів, а ще не бачив Мадлон. Вона, здається, тоді була в селі, в якоїсь тітки. Нарешті вона повернулася. О боже, що зі мною сталося, коли я побачив того ангела! Чи хтось коли закохувався так, як я? А тепер… О, Мадлон!