Глазер, німець-аптекар, найкращий тогочасний хімік, захоплювався, як і багато людей його ремесла, дослідами з алхімії. Він прагнув винайти філософський камінь. До Глазера приєднався італієць на ім'я Ексілі. Та для нього алхімія була тільки приводом. Він хотів лише навчитися змішувати, варити й перегонити отруйні речовини, з яких Глазер сподівався зробити ліки, і нарешті йому вдалося приготувати отруту без запаху й смаку, що або вбивала людину на місці, або рокувала її на повільну загибель, проте не залишала на тілі жодного сліду і вводила в оману найкращих, найтямущіших лікарів — вони й гадки не мали про отруєння і приписували смерть тій чи іншій природній причині. Хоч який обережний був Ексілі, а проте його запідозрили в продажу отрути і ув'язнили в Бастілії. Скоро до тієї самої камери замкнули капітана Годена де Сен-Круа. Цей капітан давно вже перебував у недозволеному зв'язку з маркізою де Бренвільє, накликаючи ганьбу на всю її родину, а оскільки сам маркіз був байдужий до гріхів своєї дружини, її батько, Дрю д'Обре, високий службовець паризького суду, змушений був домогтися ув'язнення капітана, щоб розлучити безсоромну пару. Палкому, але безхарактерному, замолоду розбещеному, ревнивому й безоглядно мстивому капітанові, що облудно прикидався святенником, страшенно сподобалася диявольська таємниця Ексілі, яка давала йому змогу знищити всіх своїх ворогів. Він став запопадливим учнем Ексілі, за короткий час зрівнявся зі своїм учителем і, коли вийшов з Бастілії, зміг далі працювати сам.
Бренвільє була розпусна жінка, а Сен-Круа зробив із неї страховисько. Поступово він намовив її отруїти спершу батька, до якого вона переїхала і якого на старість про людське око доглядала, потім обох братів і, нарешті, сестру: батька з помсти, а братів і сестру через багатий спадок. Історія багатьох отруйників дає нам жахливий приклад того, що такі злочини стають непереборною пристрастю. Без будь-якої мети просто задля втіхи, як хімік для свого задоволення провадить досліди, отруйники часто вбивали людей, доля яких анітрохи їх не обходила. Нагла смерть багатьох злидарів у лікарні Отель Дьє викликала потім підозру, що хліб, який там кожного тижня роздавала Бренвільє, щоб показати себе побожною, як ніхто, і великою добродійницею, був затруєний. А вже напевне відомо, що вона затруїла паштет з голубів і потім частувала ним своїх гостей. Жертвами того пекельного обіду стали кавалер дю Ге та багато інших осіб. Сен-Круа, його помічникові Лашосе і Бренвільє довгий час щастило тримати свої моторошні вчинки у глибокій таємниці, та хоч би які хитрі й підступні були злочинці, хіба вони встоять, коли вічні сили небесні захочуть покарати їх ще тут, на землі? Отрута, яку робив Сен-Круа, була така міцна (парижани називали її «poudre de succession»[4]), що, коли готовий порошок стояв відкритий, досить було раз його вдихнути — і негайно наставала смерть. Тому Сен-Круа, готуючи його, завжди надягав щільну скляну маску. Одного разу, коли капітан висипав готову отруту в колбу, маска спала і він, хапнувши ротом дрібного порошку, зразу впав мертвий. Оскільки в нього не було спадкоємців, судді поквапилися прийти й описати його маєток. І знайшли в замкненій скрині не тільки весь пекельний арсенал отрут, які наготував мерзенний Сен-Круа, а й листи Бренвільє, що доводили їхні злочини. Маркіза втекла в Льєж і сховалася в монастир. По неї послано службовця поліції Дегре. Переодягтись духовною особою, він з'явився в монастирі. Йому пощастило зайти в любовні стосунки з тією страшною жінкою й заманити її на побачення у віддалений сад на околиці міста. Тільки-но вона прийшла туди, як її оточили помічники Дегре, а духовна особа раптом обернулася в службовця поліції, що змусив її сісти в карету, яка вже чекала біля входу в сад, і в супроводі вартових повіз до Парижа. Лашосе на той час уже стяли голову, така сама смерть спіткала й Бренвільє, а після страти тіло її спалили й розвіяли попіл на вітрі.
Парижани полегшено відітхнули, коли не стало того страховиська, яке своєю таємною вбивчою зброєю безкарно спроваджувало на той світ і ворогів, і друзів. Та скоро виявилося, що жахливе мистецтво мерзенного Сен-Круа не вмерло, хтось успадкував його. Ніби невидима зловісна примара, вбивство закрадалося в найтісніші кола, засновані на родинних почуттях, на любові й приязні, і швидко, впевнено хапало свої нещасні жертви. Той, кого ще сьогодні бачили квітучим і здоровим, завтра, хворий і немічний, насилу пересував ноги, і ніяке мистецтво лікарів не могло врятувати його від смерті. Багатство, високе становище, вродлива чи надто молода дружина — цього було досить, щоб опинитися під загрозою смерті. Страшна недовіра руйнувала священні зв'язки. Чоловік тремтів перед дружиною, батько перед сином, сестра перед братом.