Михайло Зуєв-Ординець
«ПАНУРГОВЕ СТАДО»
Оповідання
©
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з російської Г. А. Гайдучка.
«ПАНУРГОВЕ СТАДО»
Я кажу тільки — припустімо це.
БАЙРОН. «Дон-Жуан».
1. Фея рідної Кубані
Ранок був тихий і сонячний, але море ще не зовсім заспокоїлось після вчорашньої бурі. Десь далеко, в безкрайніх просторах Атлантичного океану, ще шаленів шторм, і відгомони його — важкі хвилі — таранами навалювалися на пісок пляжу. Солоні бризки обдавали холодним дощем купальників, примушуючи нервово скрикувати жінок і перелякано плакати дітей.
Босі ноги дівчини вправно лавірували між кабінками, складаними стільцями, плетеними шезлонгами, залишаючи на сухому гарячому піску маленькі, відразу ж запливаючі сліди. Її полотняна українська сорочка з вишитим комірцем і рукавами, така ж спідничка і крислатий капелюх різко виділялися серед кольорових купальних костюмів, полотняних хітонів, шовкових халатів курортної юрми. Під пахвою дівчина несла товсту книжку в яскравій красивій оправі. Намисто на грудях дівчини тихо дзвякало від її швидкої енергійної ходи.
Вона дивилась прямо перед собою, у далечінь, на кедрові ліси, що, мов зелена важка мантія, прикривали кам’яні плечі обривистих передгір’їв. Дівчина любила цей ліс. Він нагадував їй російський бір.
І чим це не Росія? Навколо російська мова, російські дотепи. Іноземні слова можна почути лише як виняток! Справжній тобі Сестрорєцьк, Леб’яже або Стрілка! Але це не Росія! Ліворуч — голубий простір Атлантики, праворуч, наче велетенський удав, звиваються Піренеї. За ними палюча, напівафриканська Іспанія. Це не Росія, а курорт Вермона, де російська емігрантщина рятується від задушливого паризького літа.
Компанія молодих, але вже досить потріпаних життям людей, що розважалися серсо, побачивши дівчину, загаласувала:
— Доліна Григорівна! Доллі! Мадемуазель Батьянова! До нас! Фея рідної Кубані! Козачка! Сюди!
Сюди! Хтось заспівав:
— Ану вас! — дзвінко крикнула дівчина. — З вами страшенно нудно!
— Ах, так? Зрадниця. Запорожець у спідниці! Держіть її! В полон!
— Жевжики ледачі! — розсміялася дівчина. — Та вам мене повік не догнати!
— А ось побачимо! — вигукнув, кидаючись до неї, худий, тонкий, мов тичка, юнак.
— Поручик, не осоромся! — закричала навздогін йому компанія.
— Поручик не осоромиться! Бігати вміє!
— Червоні навчили! Двічі від них дропака давав!
Дівчина підпустила поручика на кілька кроків, нахилилась, схопила жменю дрібного, як порох, піску і кинула йому в обличчя. Поки поручик протирав очі, вона була вже далеко. Дзвінкий сміх дівчини лунав десь удалині, і квіткою мигтіла в натовпі її вишита сорочка.
Оббігаючи кабінку, дівчина з розгону зупинилась: повз неї проходила група міцних, мускулистих людей. Було помітно, що в середовище пляжників-емігрантів ця компанія внесла переполох і розгубленість.
Деякі почали квапливо одягатися і залишати пляж, наче їх застав несподіваний дощ. Це було зрозуміло. Адже мускулисті хлопці були робітниками, які відпочивали тут поблизу, в літній колонії робітничої організації.
— Андрію! — гукнула раптом радісно дівчина.
Парубок, що йшов у групі робітників, обернувся і, простягнувши привітно руки, швидко пішов до дівчини. На його енергійному обличчі з’явився вираз щирої радості.
— Доллі! От несподіванка! — промовив він, беручи її за руки.
Потиск його шорстких від каустичної соди рук відразу нагадав, що хлопець — металіст.
— Сядьмо! Я сьогодні пройшов кілометрів десять.
Доллі, ще теж не віддихавшись після бігу, задоволено сіла на м’який пісок. Груди її часто піднімалися від глибокого, жадібного дихання; очі кольору стиглої вишні блищали. Важку косу, що розплелася під час бігу, дівчина перекинула через плече і, купаючи пальці в золотих струменях волосся, вплітала в них голубу стрічку.
— Хай йому чорт! — з комічним жахом вигукнув раптом Андрій. — А ти, мабуть, і справді фея рідної Кубані, як прозвали тебе твої бомондисті знайомі! Дуже вже красива. Не завадило б навіть трошки убавити. Біляве волосся, карі очі — картинка!