— О, лейтенант Громико піде далеко! — промовив князь. — Він так жорстоко б’є їх.
— Піде далеко, — погодився осавул, — якщо йому раніше якась енергійна горила не зверне голови.
Ввійшов шкутильгаючи моряк і, тихо застогнавши, сів на лаву.
— Послухайте, любий, — звернувся до нього князь. — Ви дуже жорстоко поводитеся з тваринами. Це…
— Що це? — грубо перебив його лейтенант. — Може, ви вчитимете мене, як поводитись з цими довгорукими, довгозубими дияволами?
Князь рвучко повернувся, але нічого не сказав. Його увагу привернув глухий рев, який пролунав десь близько за стіною.
— Ось вони… звірюки! — похмуро промовив Громико.
Шум, рев за стіною посилювались, а потім почувся різкий зойк.
— Комусь попало! — пересмикнув плечима хорунжий.
— Власне, комусь, — додав похмуро лейтенант, — або мавпі, або людині!
— Тікати, тікати треба звідси, — схопився князь за голову, — а то я збожеволію!
— Та ви не втечете, — сказав осавул Дзюба, який дивився у вікно, — а ось той молодчик скоро втече. Я говорю про капітана Араканцева. Он він іде по двору з дочкою полковника Батьянова.
— Цей втече! — впевнено підтвердив моряк. — Цей підозрілий тип твердо тримає курс на ост! І чого ради він сюди приперся? Він же сьогодні вільний?
— Тихше, — сказав хорунжий, заглядаючи у прочинені двері. — Вони сюди піднімаються.
Араканцев пропустив Доллі вперед, а потім і сам ступив на поріг курильні.
— Панове, — сухо промовив він, — Долина Григорівна хоче подивитися на сьогоднішнє свято, а заодно і на роботу звірів. Я хочу провести її на верхню галерею. Звідти все видно, і там зовсім безпечно.
Ніхто не відповів, тільки осавул мовчки посторонився, звільняючи двері на верхню галерею. Коли ж Араканцев і Доллі зникли за дверима, він, злорадно посміхаючись, засунув засув.
— Нехай постукають! Бач, наче в театр прийшли!.. Цей Араканцев взагалі веде якусь дивну гру, — злобно хвилюючись, заговорив Громико. — Ну, скажіть, ради чого він влаштувався мавпячим наглядачем? Ми — діло десяте! Німці не пішли, по-перше, тому, що бояться мавп, а по-друге, тому, що пфейферівські робітники застрайкували і ніхто з них не хоче грати ганебну роль страйколома. Ми ж у таких випадках — надійна затичка! Але він, він чого тут?
— Справді, дивно, — промовив осавул. — І чого він в Совдепію не йде? Там йому готовий і стіл, і дім.
— Панове, — крикнув раптом князь, — сюди йде сам шевальє д’ендюстрі Пфейфер, а з ним юрма якихось типів.
— Бабусина гвардія, по місцях! — гаркнув осавул, вилітаючи першим з курильні.
— Свистіти всіх наверх! Аврал! — шмигнув за ним Громико.
Решта вискочили мовчки.
— Панове, я зустрічаю вас сьогодні тут не тільки як дорогих гостей, — торохтів Товстий Фрідріх, від збудження червоний, мов варений буряк, — але і як моїх друзів та однодумців. Ваша присутність дає мені нові сили для трудної роботи і вселяє віру в нашу остаточну перемогу на благо суспільства.
«Однодумці та друзі» йшли за Пфейфером боязким табунком. Мабуть, багато хто з них уже шкодував, що наважився на таку безумну екскурсію. Рев звірів, який глухо доносився звідкись знизу, примушував їх час від часу щулитись. Першим крокував високий худий генерал, вкритий сивиною, — він прославився розгромом двох французьких армій під час світової війни. Другим ішов огрядний і рум’яний пастор. За сутаною, мов дитина за материною спідницею, дріботів омоноклений крамольний член рейхстагу. Він майже нічого не чув і не бачив. За ними посувалася купка експертів, журналістів й фотографів.
— Прошу сюди, панове, — сказав Пфейфер, виводячи гостей на металеву площадку, що височіла над цехом. — Звідси нам буде все видно. З вашого дозволу, починаю! — театрально вклонився він і, перехилившись через поручні, зробив якийсь знак наглядачам, які вишикувались унизу.
В ту ж мить у правому кутку цеху поповзли вверх на ланцюгах величезні металеві грати. Відкритий люк зачорнів, мов велетенська паща. Цю схожість люка з величезною пащею дивовижного звіра доповнювали глухий рев і якийсь гул, що, переплітаючись, виривалися з його таємничих надр. Рев і гул наростали, посилювались, примушуючи дрижати шибки в рамах.
— Звірі наближаються! — зляканим голосом сказав пастор.
З десяток наглядачів стояли з батогами по обидва боки люка.
— Ой! Га? Що? — раптом судорожно вчепився в рясу член рейхстагу.
— Боже, боже мій! — звів очі до неба піп.