Позаду зашушукалися решта гостей.
Хвилювання це викликав Гамількар, який першим вистрибнув з люка. Він був злий і похмурий. Орангутанг пішов тільки на двох ногах, як людина, уздовж стрічки конвеєра і, зайнявши своє місце, застиг у похмурому чеканні.
Вслід за Гамількаром показалася лавина величезних мавп усіх відтінків і кольорів: чорні, бурі, червоні, руді, сірі, жовтуваті, синюваті. Горили, орангутанги, шимпанзе, гібони! Це була якась кошмарна ворушлива волосата маса. Око не встигало вихопити окремі екземпляри, і вся ця процесія здавалась маячним видінням.
А Пфейфер почав різким, підвищеним тоном лектора:
— Рекомендую, наша робоча сила! Гібони — зріст трохи більше метра! Це, так би мовити, малята! За ними — шимпанзе. Метр з третиною! Орангутанги — півтора метра. І, нарешті, горили — два метри і більше! Але зверніть увагу на руки, на плечі!
А мавпи все сипались і сипалися з люка. Ось сталась заминка. Побилися на ходу орангутанг і горила. Свиснули батоги. Знову порядок, знову низка волосатих тіл. Квапливо, риссю на чотирьох вибігли ті, що запізнилися. Цех був заповнений мавпами. В зразковому порядку зайняли вони свої місця біля конвеєра. Пфейфер знову зробив якийсь знак. Загули мотори, повільно поповзла конвеєрна стрічка.
І одразу ж заворушилися руки мавп, швидко хапаючи пропливаючі повз них металеві частини, щось проробляли з тими частинами і знову клали їх на стрічку.
— Збирання складної втулки! Прошу пересвідчитись! Не робота — концерт! — урочисто вигукнув Пфейфер.
Гості, пороззявлявши роти, дивились на мавп, які працювали справді з концертною одностайністю.
— А тепер, панове, — обернувся до гостей Пфейфер, — прошу вас спуститись униз, у цех! Подивитися ближче на роботу моїх вихованців. Безпека гарантована. Сподіваюсь, ви розумієте, що я б і сам не рискнув…
— Ні, я не піду, — нервово вихопилось у пастора.
— Та не бійтесь, ваше преподобіє! — добродушно засміявся генерал. — Ходімте. А коли що, на людях і вмерти легше.
— Га? Що? — пролепетав член рейхстагу.
— Я кажу, що звірі можуть розірвати нас на шматки! — крикнув йому у вухо піп.
— Чудово! — проскрипів народний обранець і з байдужістю ляльки почав спускатися по залізному трапу.
На верхній галереї, невидні знизу, стояли Доллі і Араканцев.
— Чому ти тремтиш, Доллі? — здивувався Андрій.
— Я не думала, що це буде… так страшно! — прошепотіла дівчина.
— Доллі, прошу тебе! — благаюче промовив Араканцев. — Бачиш, вони тепер усі внизу. Нацькуй на них хоча б самого Гамількара! Зіпсуй їм свято. Пострахай цю наволоч!
— Не проси, Андрію, — відповіла дівчина. — Будь благорозумний. Ради тимчасового дешевого ефекту не зменшуй шансів на остаточну перемогу!
Пфейфер вів гостей між рядами мавп. Він цілком увійшов у свою роль, говорив легко і натхненно. Гості слухали надзвичайно уважно, нагороджуючи його дотепи дружним, хоч і не досить гучним сміхом.
— Тепер ви впевнились, панове, — сказав він, — що ми незабаром зможемо обійтися без цих бунтарів-робітників. Непогано ми влаштувалися, га?
Гості помітно осміліли. Генерал випробовував витримку і дисциплінованість мавп, підносячи до самого їх носа заздалегідь заготовлене гроно винограду. Але жоден з чотирируких робітників не спокусився. Вони тільки проводжали мучителя поглядом, сповненим німого докору, туги і нерозуміння.
— Ловко! — крякнув полководець. — Просто не фабрика, а… звіринець!
Пфейфер, не зрозумівши цієї двозначної похвали, задоволений, вклонився.
Пастор розчулився і осипав мавп хресними знаками.
Пожвавилась навіть руїна з рейхстагу. Приклавши монокль, гість низько схилився до величезної горили. Стурбована такою увагою, мавпа, не відриваючись од роботи, дала коліном у зад особи.
— Га? Що? Чудово! — задоволено промовила особа.
Пфейфер повернувся раптом обличчям до гостей і, хитро прищуливши око, вигукнув:
— На десерт, так би мовити, я розкрию вам одну таємницю. Мене запитували тисячу разів, у чиїй голові народилась ця блискуча ідея, — обвів Пфейфер широким жестом цех. — Я приховував ім’я автора, але тепер не вважаю за потрібне більше мовчати. Це один росіянин, з розряду напівбожевільних, характерних для Росії! Але ж ви знаєте, панове, що твереза німецька голова здатна витягнути доцільне навіть з напівбожевільного! Автора «мавпячого цеху» немає на нашому святі. Я нікуди не випускаю його з острова Нейверн, бо в усіх цих росіян, так би мовити, пожежа в голові! Не можна знати сьогодні, що вони зроблять завтра. А полковник Батьянов — особливий самодур. Він не менш небезпечний, ніж ось ці звірі, його учні!