І Батьянов, добре знаючи своїх вихованців, зрозумів це. Він вихопив з кишені плоский чорний браунінг, перевірив заряд і сміливо всунув дуло глибоко в рот…
Не встигло його тіло впасти на залізні східці, як величезна вогняно-руда горила, що бігла попереду, швидким стрибком скочила на трап.
Перестрибнувши через труп свого колишнього володаря, мавпа помчала наверх. За першою кинулись решта.
Великі, сильні і разом з тим легкі, мов тіні, піднімалися наверх мавпи. Це було схоже на зліт мовчазних привидів. Мавпи мчали, давлячись на вузькому трапі, видирались по поручнях, лізли, підсаджуючи одна одну, як люди, прямо по чавунних стовпах, що підтримували площадку. А площадка з купкою людей на ній здавалась високою скелею, атакованою прибоєм мавпячих тіл.
Коли генерал побачив біля своїх ніг морду першої горили, він глибоко зітхнув і пробурмотів:
— Кінець! І який безглуздий кінець!
— Га? Що? — спитав член рейхстагу, який і досі не міг зрозуміти, в чому справа.
— Вмирати приготуйтесь! — крикнув йому генерал.
— Чудово! — писнула людська руїна.
— Чудово! Так! Чудово! — вереснув раптом Пфейфер і кинувся з кулаками на горилу. Мавпа піймала його на льоту і підкинула високо вгору.
Пфейфер описав у повітрі дугу і полетів униз, щосекунди збільшуючи швидкість падіння…
А в конторі надривався в телефонну трубку директор фабрики:
— Кулемети! Швидше кулемети! Мавпи збунтувались!
10. Єдиний некролог
Наступного дня газети жодним словом не згадали про катастрофу на фабриці Пфейфера. Не було навіть некрологів, присвячених шанованим і достойним державним мужам, які знайшли свою смерть у лапах мавп.
Тільки «Берлінер берзен кур’єр», акуратний, як хронометр, позбавлений будь-яких сантиментів, надрукував своєрідний некролог, і то присвячений не людям, а акціям: «Сьогодні на жодній біржі акції «Панургового стада» не котирувались».
А це означало, що акції «Панургового стада» коштували не дорожче за папірець, на якому вони були надруковані.
БОЖЕВІЛЬНА РОТА
1. У столиці карликової республіки
— Що це за паршива нора? І що ми тут робитимемо, Сол? — нервово спитав маленький, сухий чоловічок в окулярах, невправний і незграбний, схожий на клерка.
В цю мить кіль човна заскрипів по дну. Худорлявий, міцний чоловік легким спортсменським стрибком виплигнув з вельбота на гальку берега. На його тонкому, гордовитому обличчі з трохи кирпатим носом відбилося цілковите задоволення.
— Це не нора, Джон, — гукнув він уже з берега. — Це столиця республіки! Хочеш трохи статистики? — чоловік дістав з кишені довідник. — Де це? Ага, ось, слухай. Прибережна республіка, сто вісімдесят тисяч квадратних кілометрів, жителів разом з індійцями півтора мільйона чоловік. Карликова держава. Президент з 1925 року генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс. Межує з… Ну, це для нас нецікаво! — він закрив книжку.
— Дуже добре! — скептично пробурчав чоловік в окулярах, незграбно перелізаючи через борт вельбота. — Але чого ми прибули сюди, до цих індійців?
— О, не бійся! Людожерів тут нема — самі баптисти! А коли б вони й були, то тільки стали б ще однією цікавою темою для твоїх кривавих детективних романів.
— Я визнаю за краще вигадувати криваві теми, сидячи в своєму нью-йоркському кабінеті, - огризнувся Джон, неприязно поглядаючи на носильників-тубільців у білих сорочках, випущених поверх синіх штанів, і в солом’яних сомбреро. Тубільці розвантажували вельбот.
Сол не відповів. Знявши капелюх, він підставив легкому бризу голову з високим лисіючим лобом і таким світлим волоссям, що воно здалеку здавалося сивим. Задоволено оглядав він і безлюдну бухту, і місто, що височіло над морем на виступах білої крейдяної гори, і хвилясту лінію далеких Андів.
— Сподіваюсь, тут знайдеться готель? — знову перервав мовчанку автор детективних романів. — Куди ми подамося, Сол?
— У палац президента, генерала… як його? — нетерпляче поляскав пальцями білявий. — Страшенно важко запам’ятовуються ці довгі, наче товарний поїзд, іспанські імена. Ага, генерал Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс.