«Дуже слушний момент, щоб підбадьорити їх «Несамовитим Роландом», - подумав Раткліф, піднімаючись на бруствер. Він не боявся, що його підстрелять — кулеметникам було віддано наказ не стріляти по одиночках.
Консул швидко підніс до очей бінокль. Перед ним розстелявся квітучий килим льяносів, вічнозелених пасовищ Південної Америки. Такі порізані невеликими ярами і річищами пересохлих рік степи тубільці називають «лугами високих трав». Замість звичайного дерну земля тут вкрита високими, густо сплетеними між собою рослинами.
Кілометрів за два від окопу, зайнятого приреченою на забій ротою, височів невеликий горб з самітним деревом на вершині. На цьому горбі і засіли американські кулеметники. Рота повинна була атакувати їх у лоб. Консул у бінокль ясно розрізняв п’ять кулеметів, які причаїлися в траві на схилі горба.
Між окопом і горбом з самітним деревом був невеликий яр, що густо поріс цупким і колючим держи-деревом. Раткліф згадав, що саме цей яр відіграв вирішальну роль у виборі позиції для досліду. Хеншоу, побачивши його, радісно вигукнув: «Оце мені й потрібно! Адже будь-яка, навіть погано вимуштрувана військова частина, наступаючи на горб, заляже в цьому яру і, прикрита кущами держи-дерева, обстріляє кулемети рушничним вогнем. Але так міркують тільки нормальні люди. Солдати, охоплені люттю після доброї дози мого «Несамовитого Роланда», не звернуть уваги на цю вигідну позицію і, минувши яр, помчать прямо на горб. Ніщо не зупинить скаженого пориву людей, що діятимуть під впливом мого газу!»
— Справді, тільки божевільні не скористалися б цим яром, — пробурмотів Раткліф. — Досить сотні стрільцям залягти в ньому, дати кілька залпів, і кулеметна прислуга буде перебита. Це ясно навіть для дурня!
Консул подивився ліворуч. Там, за кілометр від окопу і майже на такій же відстані од яру виднівся другий горб, схожий на той, де стояли кулемети, але без дерева. Коли б через окоп, в якому залягла рота, яр, зарослий держи-деревом, і горбом з кулеметами провести пряму лінію, вона стала б основою трикутника, вершиною якого був би другий горб. Раткліф жартома називав його «горбом головного штабу» — там розташувалися Хеншоу і Брентон, що таки наважився подивитись на жахливий дослід свого друга. Полковник довірив балони, наповнені «Несамовитим Роландом», Арчі Раткліфу, а сам засів на «штабному» горбі, з якого було прекрасно видно все поле, де мали знищити дві з половиною сотні людей. Хеншоу хотів збоку, холоднокровним поглядом оцінити дію свого газу.
— Це буде бойня, відкрита бойня, — промовив Раткліф, дивлячись на «луг високих трав», і стрибнув в окоп.
Рота похмуро обідала. Скрипіла бляха розрізуваних консервних банок, плямкали роти. Ті, що вже наїлися, сиділи на дні окопу, з головою загорнувшись у пончо. Вони були схожі на великих наїжених півнів або індиків. Зброя роти — старовинні карабіни (президент заробив і на цьому, підсунувши непридатний мотлох), мов дрова, оберемками валялися на дні окопу.
Лейтенант, що командував ротою і носив важкі, майже з кілограм вагою, і великі — з шестидюймовими коліщатками — шпори, якими можна було наскрізь проткнути коня, підійшов до Раткліфа.
— Бос, — з поважною фамільярністю промовив офіцер, — мої хлопці добре зарились у землю. Вони не підуть в атаку!
— Я теж так думаю, лейтенанте, — відповів американець. — Вони підуть, навіть побіжать, але тільки назад, додому!
Офіцер з удаваним жалем зітхнув, почухав ефесом шаблі спину і, дивлячись на горб «головного штабу», нерішуче попросив:
— Поговоріть з полковником, бос. Чи не дозволить він відступити? А то, покінчивши з консервами, мої хлоп’ята самі підуть в обоз по нову порцію.
— Ви думаєте, вони такі погані? — запитав серйозно Раткліф і, простягаючи руку до трубки польового телефону, додав: — Гаразд, я поговорю з штабом.
У цю мить по-комариному занив зумер апарата. Раткліф підніс трубку до вуха.
Тривожна мовчанка запанувала в окопі. Солдати, мав за командою, втупили очі в американця. Вони вже знали з гіркого досвіду, що вслід за писком апарата надійде наказ готуватися до нової атаки. Чути було тільки, як осипається з шарудінням пісок окопу і стрекочуть цикади в ще вологій від роси траві.
— Алло, Арчі! Як поживаєш? — почув Раткліф знайомий голос Хеншоу. — Ну, знаєш, старик, такої полохливої сволоти, як ця рота, я ще не бачив.