— …У кущах держи-дерева, цупких, мов кігті диявола, ми розгубили один одного. Але незрозумілий дурман ще не вивітрився з наших голів. Ми все ще рвалися вперед на кулемети! І ось тоді загорланив цей довгоногий янкі. Він першим вибрався з кущів. Рота кинулася на його крик. Я вибіг з яру разом з іншими і, глянувши на горб, пригадую, здивувався. Він, здавалося, був зовсім не схожий на той, з якого стріляли по нас з кулеметів. Але в голові у мене крутилась якась карусель, і я, довго не роздумуючи, побіг разом з ротою. На бігу зачепився ногою за кущ, упав, ударився об щось тверде головою і знепритомнів. Коли отямився, на небі вже горіли зірки.
Президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс слухав командира роти дуже уважно, схиливши голову набік.
— Далі!
— Це все, екселенц! — відповів боязко офіцер. — Виявляється, цей довгий янкі збив нас з правильного шляху. Чи то він сам заблудився, чи то зробив це навмисне, але він скерував роту під прямим кутом ліворуч, прямо на горб, на якому сидів американський полковник.
— Скільки солдатів лишилося в живих?
— Дванадцять, разом зі мною, екселенц! З них — сім важкопоранені.
— Янкі вбиті всі троє?
— Ні, один з них, маленький, в окулярах, відбувся легкою раною. Я бачив його, коли заривали в землю тих двох, полковника і консула. Він забрав собі все, що було в полковника, навіть його записну книжечку. — Офіцер пом’явся і раптом таємниче понизив голос: — Екселенц, я повинен повідомити вам дещо дуже важливе.
— Я слухаю.
— Знаєте, хто стріляв по нас з кулеметів? Це були… американські солдати!
— Ах, он як, — відповів байдуже президент Хуан-Гарсія-Хозе де Ловаліс…
ЗМІСТ
«Панургове стадо»
Божевільна рота