— Про свої умови я вже сказав, — відповів Батьянов. — І, повірте, вони досить легкі. Я б зажадав уп’ятеро, вдесятеро більше, коли б не одна обставина, яка… — Батьянов нервово провів по голові рукою, скуйовджуючи свої сиві кучері. — Знаєте, Пфейфер, іноді мені здається, що й у вас є хоча б крихітна частиночка людини, що і вам не чуже все людське, що і ви здатні буваєте зрідка зрозуміти муку і страждання свого ближнього. Може, я помиляюсь, не знаю! Але я все-таки розповім вам легенду про ключі маврів.
— Про ключі маврів? — сторопів Пфейфер, і на лиці його відбився бридливий подив.
— Так, про ключі маврів! — тихо промовив Батьянов. — Є така легенда. Коли Фердінанд Католик, остаточно перемігши маврів, вигнав їх з Іспанії, вони, вирушаючи в Африку, взяли з собою ключі від своїх будинків у Європі. Ключі ці як найбільша святиня і досі передаються в родах з покоління в покоління. Навіть тепер халіфські праправнуки, які проживають в Африці, ретельно зберігають ці ключі. Будинків тих уже нема, а ключі цілі, тому що, за повір’ям, доки вони не втрачені, не втрачена і надія на повернення туди, — показав Батьянов у сторону Піренеїв, що виднілись у вікні, - в рідну для їх серця Іспанію, батьківщину їх предків! Ми, — ви розумієте, сподіваюсь, що я говорю про нас, емігрантів, — ми також зараз опинилися в становищі маврів.
Ось, подивіться, мій син, мій єдиний син!.. — подав він Пфейферу портрет молодого офіцера в похідному спорядженні, з чорними орлами на погонах Дроздівського полку. — Я сам послав його з легіоном честі до Денікіна. А навіщо, навіщо все це? — з мукою крикнув Батьянов. — Це була помилка, страшна, непоправна помилка!.. Ні, неправда!.. Її можна виправити, я виправлю її! Я хочу, я повинен і я повернусь у Росію! Я не вмру спокійно, поки знову не побачу рідний Єкатеринодар, кубанську нашу столицю, місто, вже самими своїми черешнями чудове. В мене є ключ мавра, яким я відімкну двері на батьківщину, є надія, що мене приймуть там! Цей ключ — мій винахід, вірніше — поки що теоретична праця, яка зробить цілковитий переворот у галузі радянської важкої індустрії. Це буде відплата за моє минуле, за мою помилку!.. Але щоб перетворити в дійсність теоретичні викладки, треба проробити багато дослідів, для дослідів потрібні гроші, а грошей у мене нема! Як бути? Авансуватися у вас? Ні в якому разі! Тому я беру у вас в борг десять тисяч з надією відіграти потрібну суму для роботи. Так я вирішив цієї ночі! Ось тепер ви знаєте все! Я веду діло відверто! Ну, а тепер що скажете ви?
— Що ж говорити мені? — з удаваним співчуттям відповів Пфейфер. — Додам лише: тепер я особливо охоче погоджуюсь на ваші умови, тому що довідався, якими високими мотивами керуєтесь ви.
— Не знущайтесь! — з докором промовив Батьянов. — А я ось не дякую вам, бо відчуваю: ви сподіваєтесь, що ваш дар перетвориться в дар данайців, який погубив Трою.
— Ви праві! — з раптовою різкістю сказав Пфейфер. — Сентиментальності не в моєму характері! Так, я сподіваюсь, що ви програєте! І ще пунктик до нашого майбутнього договору. Зараз я даю вам десять тисяч, і хай це буде, як ви хотіли, позичка. Але потім, коли ви протринькаєте ці гроші, я заплачу вам ще двадцять тисяч доларів за те, що ви обладнаєте мені мавпячі цехи, які стануть моєю довічною власністю, а також і монополією на це відкриття. Ніякої процентної винагороди з експлуатації вашого відкриття ви вже не одержите. Жодного пфеніга! Згодні?
— Ого! — посміхнувся Батьянов. — Умови буквально пфейферівські. Як ти думаєш, Гамількар, — звернувся він до оранга, — доведеться погодитись, тому що є надія назавжди порвати з паном Фрідріхом Пфейфером? Добре! Згоден!
— Нема ніяких підстав, дорогий мій друже, поривати зі мною назавжди, — подаючи Батьянову чек, сказав Пфейфер. — О, ми ще попрацюємо! Мавпячу справу я відразу поставлю на широку ногу. Нишком я вже підготував закупку чотирьохсот п’ятдесяти екземплярів наших, як ви кажете, предків, бо був певний, що ви свого доб’єтесь. Відомості про ціну й інше я маю ось тут, в каталозі… Дозвольте, а де ж каталог?
— Який каталог? — здивувався Батьянов.
— Гагенбеківський каталог! — перелякано вигукнув Пфейфер. — Я чудово пам’ятаю, що забув його вчора у вас. Я залишив його ось тут, на підвіконні, а де ж він тепер?
У прихожій задзвонив дзвінок. Гамількар занепокоївся, а Батьянов і Пфейфер продовжували розгублено дивитись один на одного.
— Стривайте, стривайте! Згадав! — потер лоба полковник. — Цілком правильно, каталог з мордою лева на обкладинці, так же? Лежав учора ось тут, але куди він міг подітись? Я його не брав! Може, Гамі затягнув його кудись! Знайдемо, не турбуйтесь!