Повернувся тато, і я сказав йому, що мені треба раніше поїхати в аеропорт, щоб не пропустити свій рейс.
Вона померла, коли мій літак був десь над Невадою.
#
Після маминої смерті тато швидко постарів. Будинок був для нього завеликим і його треба було продати. Ми з моєю дівчиною, Сьюзен, приїхали до тата, щоб допомогти йому зібрати речі і прибрати все.
Сьюзен знайшла коробку на горищі. Паперові звірі, пролежавши так довго у суцільній темряві горища, стали крихкими, яскраві кольори обгорток вицвіли.
- Я ніколи не бачила такого оригамі, - сказала Сьюзен. – Твоя мама була дивовижним митцем.
Паперові тварини не рухались. Можливо, магія, що давала їм життя, зникла з маминою смертю. Або, може, паперові фігурки були колись живими тільки в моїй уяві. Не можна довіряти дитячій пам’яті.
#
У перші вихідні квітня, через два роки після маминої смерті, Сьюзен поїхала з міста в одне зі своїх нескінченних відряджень, а я сидів дома, ліниво перемикаючи канали.
Я зупинився на документальному фільмі про акул. Зненацька, у своїй уяві, я побачив, як мамині руки раз за разом згинають фольгу, щоб вийшла акула, а ми з Лаоху дивимось.
Шелест. Я повернувся і побачив кульку з пакувального паперу і клаптів стрічки на підлозі, поряд із книжковою шафою. Я підійшов до неї, щоб підняти і викинути у сміття.
Кулька поворухнулась, розгорнулась, і я зрозумів, що це Лаоху, про якого я не згадував уже дуже давно. "Роурр-са." Напевне, мама його все ж склеїла після того, як я здався.
Він був менше, ніж я його пам’ятав. А може, просто тоді мої кулаки були менші.
Сьюзен розклала паперових тварин по квартирі для прикраси. Мабуть, Лаоху вона залишила десь у закутку, бо виглядав він пошарпано.
Я сів на підлогу і простягнув палець. Хвіст Лаоху сіпнувся і він грайливо вхопив мене кігтями за палець. Я засміявся і погладив його по спині. Лаоху замуркотів.
- Як справи, старий друзяко?
Лаоху припинив гратися. Він підвівся, вистрибнув мені на коліно із котячою грацією і розгорнувся ще більше.
У мене на коліні лежав зім’ятий шматок обгортки, білою стороною вгору. Він був увесь густо списаний китайськими ієрогліфами. Мене ніколи не вчили читати китайською, але я впізнав ієрогліфи, що значили син, написані маминим незграбним, дитячим почерком, і вони були вгорі, там, де зазвичай пишуть ім’я того, кому листа адресовано.
Я пішов до комп’ютера, щоб перевірити в Інтернеті. Сьогодні був Ціньмінь.
#
Я взяв лист і повіз його у місто, туди, де, як я знав, зупиняються автобуси з китайськими туристами. Я зупиняв кожного, питаючи:
- Nin hui du zhongwen ma? – Ви читаєте китайською?
Я не говорив китайською так давно, що не був певен, чи мене розуміли.
Одна молода жінка погодилася мені допомогти. Ми сіли на лавку і вона прочитала листа вголос. Мова, яку я роками намагався забути, повернулася, я відчув, як слова проникають у мене, через шкіру, через кістки і міцно обгортаються навколо серця.
#
Сину,
Ми довго не розмовляли. Коли я намагаюся торкнутись тебе, ти стаєш таким злим, що мені страшно. А ще мені здається, що цей біль, який я зараз відчуваю постійно, є ознакою чогось серйозного.
Тож я вирішила тобі написати. Я буду писати у паперових тваринах, яких я тобі зробила, яких ти так любив.
Тварини не рухатимуться після того, як я перестану дихати. Але якщо я напишу від усього серця, я залишу у цих словах, на цьому папері частинку себе. Тоді, якщо ти подумаєш про мене на Ціньмінь, коли духам померлих дозволено відвідати свої родини, ти зможеш оживити ці частинки мене. Створіння, яких я зробила для тебе, знову будуть стрибати, бігати і шкрябатись, і тоді, можливо, ти помітиш ці слова.
Писати треба від усього серця, тому я пишу тобі китайською.
За увесь цей час я так і не розповіла тобі історію мого життя. Коли ти був маленьким, я думала, що розповім тобі її, коли ти підростеш і зможеш зрозуміти. Але нагоди чомусь так і не трапилось.
Я народилась у 1957 році, у селі Сигулу, провінція Хебей. Твої дідусь і бабуся обидва походили з бідних селян і родичів мали небагато. Всього через кілька років після мого народження Китай вразив Великий голод, під час якого померло тридцять мільйонів чоловік. Мій найперший спогад такий: я прокинулась і бачу, що моя мати їсть землю, щоб заповнити шлунок і залишити останню дрібку борошна мені.
Пізніше, жити стало легше. Сигулу славиться своїм мистецтвом zhezhi, і моя мати навчила мене робити паперових тварин і давати їм життя. У селі цю магію використовували з практичною метою. Ми робили птахів, які відганяли від полів коників, а тигри полювали на мишей. На китайський Новий рік ми з друзями робили червоних паперових драконів. Я ніколи не забуду, як ці маленькі дракони ширяли у небі над головою, несучи на мотузках феєрверки, які мали відлякувати усі негаразди минулого. Тобі б це дуже сподобалось.
У 1966 році прийшла Культурна революція. Сусід став проти сусіда, а брат – проти брата. Хтось пригадав, що брат моєї матері, мій дядько, виїхав до Гонконгу ще в 1946 році і став там торговцем. Те, що у нас був родич у Гонконгу, значило, що ми шпигуни і вороги народу, тож проти нас треба усіма силами боротися. Твоя бідолашна бабуся не знесла образ і кинулася в колодязь. Потім якісь юнаки з мисливськими рушницями одного дня потягли твого дідуся в ліс. Він так і не повернувся.
Так я залишилась сиротою в десять років. Єдиним моїм родичем у цілому світі був дядько з Гонконгу. Однієї ночі я нишком залізла у товарний потяг, що йшов на південь.
Кілька днів потому, у провінції Гуандун, кілька чоловіків спіймали мене, коли я крала їжу з поля. Коли вони почули, що я намагаюсь дістатися Гонконгу, вони засміялися. «Тобі пощастило. Ми якраз займаємось тим, що привозимо дівчат до Гонконгу».
Мене сховали під дном вагону разом з іншими дівчатами і провезли через кордон.
Нас відвели у підвал і наказали стати рівно і удавати розумних і здорових перед покупцями. Заплативши власникам складу, родини могли прийти, щоб оглянути нас і вибрати когось для того, щоб «удочерити».
Родина Чін вибрала мене, щоб я доглядала за їх двома синами. Я вставала кожного ранку о четвертій, щоб приготувати сніданок. Я годувала і купала їх. Я робила покупки, прала і підмітала підлогу. Я супроводжувала хлопців і виконувала всі їхні забаганки. На ніч мене замикали у шафі на кухні. Якщо я робила щось неправильно чи повільно, мене били. Якщо хлопці щось утинали, мене били. Якщо мене заставали, коли я вчила англійську, мене били.
- Навіщо тобі вчити англійську? - питав пан Чін. - Ти хочеш піти у поліцію? Ми скажемо їм, що в Гонконг з материка ти приїхала незаконно. Вони радо кинуть тебе в тюрму.
Отак я жила шість років. Одного дня, старенька, що вранці торгувала рибою на базарі, відвела мене вбік.
- Я знаю таких дівчат, як ти. Тобі скільки зараз, шістнадцять? Прийде день, коли твій господар нап’ється, побачить тебе і притягне до себе, ти не зможеш опиратися. Його дружина дізнається про це і влаштує тобі справжнє пекло. Тобі треба тікати. Я знаю декого, хто зможе допомогти.
Вона розповіла мені про американців, які прагнуть мати дружин з Азії. Якщо ти чистенька, можеш готувати і піклуватимешся про свого чоловіка-американця, він забезпечить тобі щасливе життя. Це була моя єдина надія. І саме так я потрапила у каталог, де була одна брехня, і зустріла твого батька. Історія не дуже романтична, але вона моя.
Мені було самотньо у передмісті в Коннектикуті. Твій батько був добрим і лагідним, я була йому дуже вдячна. Але ніхто мене не розумів, і я нічого не розуміла.
А потім народився ти! Я була така щаслива, коли подивилася і побачила у твоєму обличчі риси своєї матері, батька і свої власні. Я втратила всю родину, усіх у Сигулу, все, що я знала і любила. Але з’явився ти, і твоє обличчя було доказом того, що моя родина існувала насправді. Я їх не вигадала.
Тепер мені було з ким поговорити. Я вчила тебе своєї мови і разом ми могли відновити частинку того, що я любила і що втратила. Коли ти вперше заговорив китайською тією ж говіркою, якою говорила моя мати і я сама, я проплакала кілька годин. Коли я зробила тобі перших zhezhi тварин, і ти засміявся, мені здалося, що в цілому світі немає причин для смутку.