— Добривечір, Михайле Григоровичу! — відказав із похмурою урочистістю. — Що це вас принесло — чи човничок, чи весло? — Статечною ходою підступив до гостя, потис руку й поспитав: — А котра вже година?
Дим сягнув рукою до кишені, де завжди тримав принесений з фронту продовгастий, мов цибулина, швейцарський годинник, — і вмить на обличчі його застигла розгублена гримаса:
— Чи загубив, чи в колгоспній конторі забув...
— А це не ваш годинник? — поспитав Хома.
На поораній безліччю борозенок долоні грибка маслючка поблискував продовгастий, мов цибулина, швейцарський годинник.
— Л-либ-бонь, м-мій, — затинаючись, мовив спантеличений Дим. І взяв ту трофейну цибулину обережно, з острахом, подивився на циферблат. — Зараз, Хомо Хомо-вичу, за чверть сьома.
— А точніше, — ледь усміхнувся грибок маслючок, дивлячись пильно в перенісся голови колгоспу, — за дванадцять хвилин сьома.
— Т-так-ки т-так, — промимрив Дим, пильніше глянувши на циферблат годинника. Нервовим рухом поклав до лівої кишені, похапливо переклав до правої. — То чого кликав, Хомо Хомовичу?
— Побалакати нам треба, як на духу.
— Охо-хо-хо, таки треба, од балачки не замуруєшся в комині. — І вже коли повсідалися за столом, уже коли поклали перед собою руки на скатертину, мов натруджені крила, поспитав: — Значить, правду про тебе гомонить Яблунівка?
— Воно, звісно, на похиле дерево і кози скачуть, — відповів за своєю звичкою грибок маслючок, та, згадавши, що сам покликав голову для поважної бесіди, зізнався: — Либонь, правду...
Гість спохмурнів ще дужче своїм чорним циганським лицем. Хома зозла вдарив кулаком по столу, й очі йому ворухнулись під повіками, як голівки гадючок у траві.
— Тільки не лякайтесь, Михайле Григоровичу, наперед, обіцяєте?
— Ну, обіцяю, — непевно відказав той.
Грибок маслючок проворно шаснув у сіни — й за якусь хвилю повернувся, в одній руці тримаючи гострого ножа, а в другій — вгодованого півня з червоним гребенем.
— Півня бачите? — поспитав Хома таким голосом, наче його чорти лоскотали.
— Б-бачу, — проказав похмурий Дим, зводячись за столом, і помацав кишеню, чи не пропав швейцарський годинник.
Блискуче лезо гострого ножа спалахнуло в руці старшого куди пошлють — і вже за якусь мить відтяту півнячу голову той тримав у лівій руці, а півня без голови в правій руці. Кров цебеніла на долівку. Гребенясту півнячу голову Хома поклав біля лежанки, а безголового ґалаґана біля порога. Похижішавши колючими оченятами, бубонів заклинання — п’яте через десяте:
— Правда, що ми ходили дещо і гуторили про що... тільки коли я хоч що або абощо... то нехай мені казна-що... от що... а не те що! А ви ще кажете, щоб я там що-що або абощо...
І ще, либонь, не встиг Хома доказати своє химерне заклинання, як півень біля порога заворушився, стріпнув крильми, сп’явся на ноги — й подибцяв. І відтята голова також заворушилась, теж піднялась назустріч, очікувала, коли півень наблизиться в супроводі грибка маслючка.
Пришалимонений побаченим, гість очам своїм не вірив: голова приросла до шиї, й похмуро-урочистий Хома тримав у руках півня, що позирав довкола намистинами випуклих вічок. І якби не пролита кров на долівці, то побачене могло видатись хіба що маячнею.
— Справді приросла? — промимрив Дим, не зважуючись простягнути руку й помацати, хоча хазяїн хати тицяв йому півня мало не під ніс. — І співатиме?
—Ще й курок топтатиме! І до сусідських вчащатиме!
— Ти ба, не штука наука, а штука розум, — позирав голова колгоспу на півня, що крутив ціленькою шиєю, наче веретеном. — А до чого ще вдатен, Хомо?
— До всього! Можу, к приміру, відрізати й приставити голову бику.
— У тебе ж немає бика на хазяйстві.
— Ну, колгоспному.
— Колгоспному не треба, — поміркувавши, сказав Михайло Григорович. — От якби мав бика в індивідуальному користуванні, як ось півня, тоді міг би своїй тварині відрізати й приставляти голову... І не боїшся, що раптом не приросте? Що або виграв, або програв?