Не тільки у Яблунівці чи у Великому Вербчому гомоніли, що ніхто з богів чи пророків за життя не плюндрував своїх храмів, не нищив культових зображень, ото тільки божок грибок маслючок у «Барвінку» до такого додумався. Чутка, що Хома б’є бовванів, гайнула по світу, і вже до Яблунівки перестали надходити ідоли від хомопоклонників, хоча, звичайно, самих хомопоклонників не поменшало, а, може, навіть побільшало. Побільшало з тієї причини, що Хома в розквіті найчудесніших діянь виступив і проти культу своєї особи, й проти канонізації свого імені.
Хто міг прочитати потаємні думки старшого куди пошлють, котрий удався до такого войовничого атеїзму? Либонь, текли вони в отакому руслі: «Е-е, не хочу бути отим богом, якого можна й за гроші купити. Жодна дівка не прийде на мене молитись, а тільки гайне на хлопців дивитись. Не хочу, щоб на мене дивились, а чорта бачили».
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
Той, хто прочитав книгу першу «Позичений чоловік» та книгу другу «Приватне життя феномена», має добре знати про виняткові здібності всесвітньовідомого грибка маслючка з яблунівського колгоспу «Барвінок». Усім запам’яталось, як він порятував рідне село під час потопу. А волоські горіхи, що спричинились до небаченого порозумнішання старшого куди пошлють, коли йому відкрилась мова худоби на фермі, мова птахів і зела, а що вже казати про те, що людське потаємне життя стало для нього явиною! Принагідно згадаймо й про те, як його начебто висували на роль першої снігової людини, з котрою мали ввійти в контакт не десь там у Гімалаях чи в Андах, а таки в Яблунівці. Згадаймо також, як його начебто збирались тренувати на космонавта, щоб нарешті й представник колгоспного селянства побував на довколоземній орбіті. Не забудьмо й про той факт, що Хома, либонь, у своєму індивідуальному користуванні мав літаючу тарілку, яку пошкодував позичати сільській спекулянтці і пройдисвітці Одарці Дармограїсі для її гендлярських транссибірських чи транспівнічних мандрів. А ще ж і вікопомне мовчання позиченого чоловіка перед його екстраординарною поїздкою до Америки, а ще ж його подиву гідне поводження з радником американської адміністрації, а ще ж і його посильна участь в утвердженні псевдоідей рухомого театру та рухомого живопису. Гай-гай, скільки таємничого й загадкового в житті і діяннях звичайнісінького рядового колгоспника!..
Отже, того пам’ятного ранку Хома Прищепа прокинувся, згадуючи нічний сон: як за свої грубі гроші на ярмарку в районі купив чорта на свою шию, чорта з блискучими ріжками та з гостренькими ратичками, а той чорт уві сні виявився зовсім не чортом, а рідною жінкою. Після такого сну грибок маслючок неначе м’яло облизав і кричить із заплющеними очима:
— Гей, ти, за Хомою Хомихо, й чого мені отаке наснилось лихо?
Розплющився, а Хомиха стоїть коло печі з рогачем, брови летять над очима, наче чайки над морями, й вуста її схожі на молоденького усміхненого місяченька.
— Яке лихо? — питає жінка, й слова ж її такі солодкі, хоч у кутю замість меду їх сип.
А Хома з ліжка дивиться на жінку біля печі — й очі його ширшають і ширшають, наче зсередини надимаються, вже, либонь, третину обличчя зайняли, вже, дивись, на обличчі не вмістяться й попадають на долівку, як полумиски з мисника. Й не озивається, наче голос йому вкрадено шахраями й пропито ні за пучку рубаного тютюну.
— Чи ти, Хомо, лигнув язика з радості, що на долонях волосся проросло, й не хочеш признатися? — сокоче Мартоха.
А рот у хазяїна мовчить, як ота зозуляста курка, що навіть із пір’ям здохла.
— Ти, Хомо, зранку якийсь наче письменний, тільки не друкований.
Очі в Хоми скачуть, наче собаки, що на Йордань по слизькому льоду біжать.
— Та що, чоловіче, з тобою сталось, що ти вже і не підтакувач, і не суперечник?
Звівся грибок маслючок із ліжка, наче п’яний відірвався від бочки з брагою, по хаті сюди ник, туди ник — і все до жінки приглядається, як би приглядався до хвіртки без брами та до вікон без шибок. Далі скрадливо підступив до господині, обмацував, бубонів:
— Ге, либонь же, два стовпи, на стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка...