Бач, яку славну думку знайшов у Сенеки: жорстокість завжди народжується з безпосередності й слабкості... Ну, хай розкладе директор чужі думки на поличках у голові, а мені, Хомі, чому б і не посміятись, коли один великий чоловік сказав, що сміх — це людинолюбство, коли другий великий чоловік сказав, що сміх — це сонце, яке проганяє зиму з людського обличчя, коли третій великий чоловік сказав, що сміх оздоровлює душу. А гумор, як запевняють не менші уми, ніж я сам, — це рятівне коло на хвилях життя, гумор переносить душу через провалля і вчить її гратися зі своїм горем, що коли я веселий — значить, я славна людина, а підляки рідко бувають веселими людьми!»
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
Історія замовчує, чи ходив грибок маслючок на корівник у той день, коли йому вранці привидівся ореол довкола Мартошиної голови, коли побачив райдужне сяйво над верхами дерев. Проте історія навічно вписала на свої скрижалі інші речі, що, може, складають справжню квінтесенцію життя і діянь грибка маслючка, обожнюваного хомопоклонниками всього світу.
І, на диво, вписала історія так на свої скрижалі, наче то й не вона, історія, карбувала рядки, а сам старший куди пошлють, ветеран війни і ветеран праці в колгоспі «Барвінок». А що манера мислення грибка маслючка відрізняється від манери мислення і Геродота, і Страбона, і Плінія Молодшого, і Плінія Старшого, і всіх інших відомих і менш відомих істориків, то не станемо дорікати Хомі за цю відмінність, а, навпаки, — похвалимо й воздамо належне за самобутність мислення, за неповторність, якої в сусіда не позичиш і на базарі не прикупиш.
Е-е, не скидався старший куди пошлють на оту бабу, що вловила, в міх положила, а воно — пурх! Ускочив Хома по самі вуха, таки влучив батька по колінах. Та й як було не вскочити, як було не влучити, коли світ весь одкрився перед грибком маслючком, таємниці й загадки відкрились — упіймав їх Хома, як сорока Якова.
Все забалакало — й сонна одур, себто німиця, забалакала виделчасто-гіллястим стеблом і яйцекруглим листям, і квітки на квітконіжках та в пазушках листя. У лісах, на полях та в байраках гомоніли до Хоми білокопитник, глід, бруслина, бугила, чортове ребро, блават, жаб’ячі огірочки. Чистотіл хвалився старшому куди пошлють, що в народі його йменують і як гладишник, глечкопар, і як зелемозень, ластовине зілля, ростопаш, прозорник, сіре зілля, старовина!.. Отже, все, що зеленіло, цвіло й плодоносило, балакало з Хомою — хай то звіробій, золототисячник, козачий залізняк чи чаполоч пахуча — і старший куди пошлють знався на тій мові незгірше, ніж на рідній, яку ввібрав із молоком матері.
А ще грибок маслючок утямив мову птахів, що виспівували в Яблунівці, і тепер для нього не було ніяких загадок у тому, про що базікали горобці, ластівки, ворони, щиглики та інша перната живність. Крижні з металево-зеленим оперенням на шиї та з темно-каштановими грудьми, шилохвости з чорними струменястими поперечними смужками на шиях, свищі з глинясто-жовтими головами й іржасто-каштановими шиями, широконіски з яскраво-зеленими дзеркальцями, спереду облямованими білою смужкою, та інші надводні птахи яблунівських ставів одкрились перед усепроникливим розумом Хоми так, як могла б відкритись книжка, де кожна літера — знана й перезнана, а слова читані й перечитані.
Гай-гай, не тільки пісні пташок розумів старший куди пошлють, їхні голоси, їхні хори!..
Під вітром кущі в лузі не просто шуміли гіллям та листям, а грали й співали. Ото Хомі не треба було телевізор чи радіо вмикати, йти на концерт художньої самодіяльності до Будинку культури чи їхати в обласний центр слухати естрадну програму. Для Хоми в Яблунівці куди ногою ступиш — скрізь музика, скрізь естрадна програма.
— Чуєш, Мартохо, — розповідав увечері грибок маслючок, повернувшись із тваринницької ферми, — що ниньки причулось у вербах над ставом?
— А що причулося? — спалахувала цікавістю рідна жінка, пораючись якщо не з шиттям, то з пранням, якщо не з солінням, то з варінням.
— Немов хтось арію Івана Сусаніна поміж листячка й гілля виводить.
—Арію Івана Сусаніна? Може, хтось із своїх співав?