Проте, якими б не були соціокультурні зміни становища чоловіків і жінок, якими б не були моделі поведінки закоханих пар і моделі подружжя, в коханні, переконаний письменник, поступу немає, і це чудова новина початку цього століття. Однак постмодерний письменник Брюкнер несподівано звертає увагу і на потужну неоплатоністичну, а згодом і християнську традицію, зокрема на концепт «серця» — один із вирішальних у будь-якій філософії відкровення (скажімо, у того ж Авґустина Блаженного). Ясна річ, він уникає релігійної онтологізації серця, звертаючи увагу передусім на ідеї етичного вдосконалення. «В тім-то й багатство серця, що за всієї нашої нікчемності воно здатне зробити нас кращими, підняти над самими собою», — скаже письменник, однак додасть і «контркультурну» перчинку: закликаючи не боятися суперечностей, не соромитися бути тим, ким людина є насправді — сентиментальною, легковажною чи вірною, адже все це різні шляхи до втіхи; бо ж люди кохають недосконало, і в цьому нічого поганого немає.
Йти за покликом серця — є такий давній вислів, який стократ стосується й кохання. Брюкнер, фактично, надає цьому вислову статусу своєрідного етичного маніфесту, яким повинна керуватися кожна людина, незалежно від того, чи вона слабка, чи сильна. Бути відвертим і природним — ось чи не головна умова кохання, що далеке від пуританських маркерів про «добро» чи «зло» та відповідних політик контролю, які під егідою цієї опозиції здійснювалися атавістичними суспільствами проти чуттєвості, сексуальності та свободи людини.
Книга «Парадокси кохання» — це своєрідна конституція здорового глузду, світла енергетика якої мені нагадує розважливі твори авторів Відродження, які чи не першими в християнську добу виступили на захист тілесності, чуттєвості й природної «гріховності». Можна навіть сказати, що Брюкнер — це сучасний Лоренцо Валла, а його есей — сучасний «Трактат про насолоду». Амбівалентність людської природи, яку так нищівно репресували моралісти всіх часів, проголошується письменником найбільшою цінністю та навіть перевагою над тими індивідами, які позбавлені пристрастей, емоцій та пориву. А це довершене та підсумкове твердження Паскаля Брюкнера, як на мене, взагалі не потребує жодних коментарів:
Кохання не хворе, а таке, яким воно цілком і щомиті має бути з усіма його безоднями і розкішшю. Воно залишається тією частиною буття, котра нам непідвладна, не піддається залученню, опирається всім ідеологіям. Неможливо убезпечити його від ран і болю, від практики винятків: воно залишається нечистим, сумішшю золота і бруду, двозначним чаром. Якщо усунути двозначність, пропаде і чар. Потрібно зберегти найкраще, що в ньому є, — його життєдайну снагу…
Вступ
Париж, початок сімдесятих років. На лівому березі на вулиці Муфтар відчинив двері самодіяльний дитсадок, який базувався на безоплатності, розвитку дітей та участі батьків. Щодня водив туди я свого сина. За декілька місяців проект цей занепав: дорослі байдикували собі на другому поверсі, курили самокрутки або ж кохалися, а дітлахів кидали напризволяще. Старші діти лупцювали малюків, ті ходили зашмаркані й невмиті. Весь час кудись пропадали іграшки та медикаменти. Поодинокі батьки чи матері, які поважно ставилися до своїх обов'язків, почали забирати своїх нащадків, щоб одвести їх до дитсадків «буржуазної капіталістичної держави». В альтернативному садку запанував бардак, усі пересварилися, тож його довелося закрити. Згодом я поїхав до Крістіанії, де в Копенгаґені, у Данії, була вільна комуна, — під час вечері в цьому сентиментальному колгоспі, де зібралося декілька десятків паливод, схожих на Христа, і їхніх подруг із довгими білявими косами, прегарні дітлашки, хлопчики та дівчатка, вилазили на стіл і знай гуцали на ньому, верещали, билися, трощили посуд, жбурляли одне в одного сиром, картопляним пюре, шинкою, а їхні батьки на те й уваги не звертали, поглинуті своїми справами, — хто курив самокрутку з гашишем, а хто пестив свою подругу, — тож дітлахи не отримували ніякої нагани. Коли рейвах уже був геть нестерпним, дорослі вставали з-за столу і йшли собі, полишивши поле битви за дітлахами, розчарованими від того, що на них не нагримали. Добрячий потиличник за тієї пори був би величезною непристойністю.