1960—1970-ті роки були повчальною революцією, як ото вільнодумні романи XVIII з їхньою дидактикою: всі різновиди еротизму, всі збочення оберталися тут революційними ідеями, спрямованими проти існуючого ладу. Ще належить повною мірою оцінити мало не релігійні посягання тих років: прибрати зі сцени сучасності жалюгідну комедію сентиментів, яку накинула нам література від Расіна до Пруста, а заодно започаткувати небачену пригоду. В зв'язку з паризькою комуною і Травнем 1968 року Мальро казав про «шалений ідеалізм», бажання примирити між собою всіх людей, нехай і ціною насильства. Справді, після тих днів ми прийшли до «політичної системи в цілому» і засвоїли кумедну звичку, що жива й нині, — проводити розмежування поміж правицею й лівицею у спальні: праворуч, либонь, позиції місіонера і хвойди, а ліворуч — содомський гріх і ГУСП[13]. Непохитна віра цього періоду, переконаного в своїй перевазі: трагедій не буває, є лише кепські соціальні конструкції (ідеологічний конструктивізм — самісінька євангелія західної думки, про що сьогодні свідчить ґендерна теорія). 1960—1970-ті роки — це культ духовності Еросу: він прегарний, пречудовий, і всі зобов'язані погоджуватися з цим, допіру його перестане душити цензура, священики, політичні комісари й буржуазія, це оспівування «лібідової економіки» (Жан-Франсуа Ліотар), «машини бажання» (Дельоз, Ґваттарі), в яких кожен шукає свою істину. Все стає догори коренем: сексуальна втіха з підозрілої стає примусовою, а той, хто ухиляється від неї, накликає на себе підозру в тому, що він поважно занедужав. Замість давніх заборон усталюється новий терор — терор оргазму[14]. Для давніх людей Ерос був богом; новітні ж вирішили, що нас він повинен поробити богами.
Проте є тут і причина для знеохоти: безпристрасне прочитання маркіза де Сада, якого за тієї пори нарешті опублікували повністю, могло б трохи присадити наших зелотів: цей грішний аристократ, розпусник-рецидивіст, який упродовж періоду від Старого режиму до Імперії відбув двадцять сім років життя у в'язницях, у всіх своїх романах показує, що звільнене від пут бажання неухильно провадить до сваволі, брутальності, масових злочинів. Сад — це чорна пляма на знаменах епохи Просвітництва, приголомшує він не скаженою похітливістю, а песимізмом, бо з притаманною йому вкрадливістю підтверджує те, про що завжди торочила релігія, а саме, що секс не такий уже й невинний і провадить простісінько до жорстокості. «Немає чоловіка, який не хотів би бути деспотом, коли він збуджений», каже герой «Будуарної філософії». Тільки він міг збагнути гасло «Тішитися без перешкод», як і слід його розуміти, себто тішитися аж до знищення іншого. Саме завдяки Садові секс у Європі зробився законодавцем, поєднавши еротичне безмежжя із політичною анархією, тільки в його випадку це законодавство слугує сильним, щоб гнобити слабких і орудувати ними як забагнеться, аж до цілковитого знищення. Мліючи від ейфорії, епоха (за винятком хіба що Батая і Бланшо) прочитала божистого маркіза з наївним розчуленням, оголосила його тонким майстром барокових синтагм і витонченим попередником кудлатих дівчаток і хлопчиків, які злягаються в хмарах диму від самокруток з коноплею під ритмічну пульсацію втішної музики.
Ми — збентежені спадкоємці цих традицій, яким так багато завдячуємо. Без цих піонерів, цих високих шаленців, які заплатили за свою зухвалість ув'язненням, божевільнею, вигнанням, нас не було б. 60-ті роки залишаться в історії як десятиріччя експериментування, пошуку нових життєвих можливостей за допомогою музики, наркотиків і мандрів. Якщо тут більше, ніж будь-де, застосовується правова норма відповідальності за борги розмірами спадщини, слід передовсім простувати одну цілковиту заблуду: почуття, котре засудили прибічники шаленого Еросу, не лише вціліло, а й зміцніло. В травні 1968 року майбутній кардинал Люстиже, який на ту пору був абатом, у розпалі заворушень приїхав до Сорбони. Молодого священика прикро вразив безлад, і він вигукнув: «Таж у цьому бардаку немає нічого євангельського!» Навпаки, разом із Морісом Клавелем і його друзями можна припустити, що Травень 1968 року за глибинною його суттю був духовним бунтом, який оживив мрію про відпокутування світу добротою і солідарністю. Клавель удається до виразної метафори: повністю відґвинчений кран силкуються затулити пальцем, кран — це дух святий, палець — реакційні сили, бризки — чудесні наслідки цього протистояння. Ніколи не слід буквально тлумачити виступи учасників події. Травень 1968-го не був ні пролетарською революцією, ні революцією бажання. Він промовляв мовою більшовизму, щоб завершити ерозію комунізму, а сяйливе бажання славив лише задля того, щоб уможливити тріумф євангельської любові, яка зазнала цілковитого втілення: поглиблення, а не витіснення чекало на неї. Серце стало тілом, щоб повніше розкритися.
13
Pacte d'association civique et de solidarité (PACS) (фр.) — Громадянська угода про спільне проживання — прим. пер.
14
Тут я відсилаю до книги