Выбрать главу

Хитромудрий розрахунок любові полягав ось у чому: кожне покоління може взяти на себе лише обмежену історичну роль, перш ніж його дії та наміри обернуться проти нього самого, стануть йому непідвладними. Руйнівники чуттєвої облуди всупереч своїй волі зробилися реставраторами почуття. Реабілітуючи сексуальність, Травень 1968-го року відкрив нові можливості повноти в коханні. Нітрохи не можна погодитися з Роланом Бартом, який стверджував у 1977 році, ніби кохання опинилося поза законом стосовно сексу, і з деякою грайливістю уточняє: «Ми удвох»[15] непристойніший, ніж маркіз де Сад»[16]. Не кохання розвінчувалося, а радше маніпулювання коханням в умовах патріархального ладу, щоб тримати жінок під замком. Висміювали не ідеал близьких стосунків, а вдавання. Лібідова риторика у скрайніх її виявах завершила освячення почуттів, які вціліли усупереч запрограмованій для них загибелі.

Отож кохання звільнили, як ото звільняють від закляття сплячу князівну. Заразом звільнили й особистість від шкаралущі традицій, релігії та родини. Як по правді, одне не могло статися без іншого: після того, як приватна людина здобуває свободу від колективної опіки, коли він отримує елементарну незалежність завдяки поплатній праці, вона може нарешті зацікавитися якістю своїх емоцій, оцінити їх на власний розсуд. Особистість може віддати перевагу законові серця, а не законові клану, й ніяк не реагувати на тиск суспільства. Отак, почасти завдяки капіталізму, який допіру зароджується, революція почуттів у Європі. Народ уперше здобуває право на шляхетні пристрасті, які до того були виключним привілеєм принців і поетів. Кохання вільне тільки в суспільстві вільних індивідів. Але тут ми натрапляємо на апорію. Свобода може означати незалежність (від чиєїсь влади), вільність (відкритість будь-яким нагодам), свавілля (нав'язування іншим своїх примх), відповідальність (готовність відповідати за наслідки своїх учинків). Проте три з чотирьох цих смислів суперечать тому типу стосунків, який передбачає життя удвох. І ось сьогодні всі ми, жінки й чоловіки, відчуваємо суперечливу потребу: пристрасно і по змозі взаємно кохати, зберігаючи при цьому свою незалежність. Ми хочемо відчувати чиєсь піклування, але так, щоб воно не обтяжувало нас, і сподіваємося, що спілка ця може бути достатньо гнучкою, щоб забезпечити таке гармонійне співіснування.

Я вимагаю від іншого, щоб він самохіть відмовився від своєї свободи, і зобов'язуюся вчинити те саме. Проте я хитрий полоняник і хочу мати змогу будь-якої миті повернути собі волю. Якщо рушієм кохання є пристрасне прагнення не належати самому собі, то пристрасне бажання мого «я» полягає в тому, щоб ніколи нікому не віддаватися. Трагікомічна формула, яку донесхочу експлуатує сучасна проза: чоловіки і жінки прагнуть зазнати палу великої пристрасти, не втративши самих себе, і бояться пошитися в дурні. Звідси й страх сучасних пар вдаватися у любовні стосунки: закохані то шукають, то уникають одне одного, палкі клятви та обіцянки чергуються з квапливими відступами. «Вільні разом» — так витончено сформулював сутність сучасного шлюбу соціолог Франсуа де Сенглі: нехай залишається непорушним домашнє вогнище, аби тільки воно не ставало на заваді реалізації кожного, хто сидить біля нього. Роберт Музіль уже на початку XX століття звернув увагу на значущість терміну «партнер», який заступив слова «чоловік» і «дружина», договірних стосунків, які можна розірвати за обопільною згодою. Така сила впливу економічної моделі: відтепер кожен став власним невеличким підприємством, сердечні справи — тільки частка бізнесу. Тим паче що емансипація, надто ж для жінок, які мають успішно впоратися з професійними, подружніми, материнськими обов'язками, збільшила тягар нових вимог. Особисті стосунки калькують із виробничих відносин: видатки мають максимально окуповуватися. Саме ліберальний менеджмент надає сучасним любовним історіям їхнього терпкого присмаку. Ретельно дозуються ухильність і принесення жертв. Мрія про людські стосунки, які ніколи не вийдуть за певні межі: ти мені подобаєшся — я тебе беру, ти мені набридла — я тебе кидаю. Іншого пробують, ніби якийсь там виріб.

вернуться

15

«Nous deux», ілюстрований жіночий тижневик, який друкує сентиментальні оповідання — прим. пер.

вернуться

16

Roland Barthes, Fragment d'un discours amoureux, Le Seuil, 1977, pp. 207—211. В своєму «RB» (Le Seuil, 1975), після паломництва до Китаю разом зі своїми друзями-маоїстами, Барт писав: «Китайці: всі (і я перший) допитуються, де ж їхня сексуальність? (…) Тоді мені уявляється (…), що сексуальність, про яку ми говоримо — та ще й як говоримо! — є продуктом соціального гноблення, кепської людської історії» (с. 167—168). Згодом із опублікованого в 2009 році «Китайського щоденника», який раніше не видавався, дізнаємося, що Барт нічого такого й на думці не мав і був нажаханий тією поїздкою до Піднебесної імперії. Отож казати водночас, що в старосвітському солоденькому часописі більше руйнівної сили, ніж у де Сада, і що сексуальність є продуктом кепської людської історії, для відомого лівого інтелектуала означає лише одне з двох: або він вводить в оману своє оточення, або ж полюбляє пливти проти течії часу.