Якщо кохання-пристрасть притаманне, з різними видозмінами, усім цивілізаціям, від арабо-андалузької містичної поезії до великої персидської, китайської, японської та індійської літератури, то намагання визнати за нашими переживаннями політичні чи духовні цілі, від «Бенкету» Платона до наших новітніх визволителів, включно з Євангелієм, — суто західна риса. Відсутність сенсу в коханні доводить до розпачу більшість мислителів та філософів, тож неодмінно слід знайти для нього хоч яке значення — чи то споглядання Ідей у Платона, чи пришестя Царства Божого у християн, чи скоєння революції в марксистів. Погляньте на «Еміля» Жан-Жака Руссо: одна людина потугою свого пера не лише реформує педагогіку, а й найвищими своїми повеліннями указує на те, яким повинне бути шлюбне життя героя, яка жінка годиться для нього найліпше, якою має бути найкраща спілка статей і делікатне співвідношення соромливості та володіння одне одним, підпорядкування й рівності[19]. Ось типова риса європейського волюнтаризму: замість того, щоб, спостерігаючи кохання, змальовувати його динаміку, ми створюємо теорію кохання, а потім застосовуємо її й засмучуємося, що дійсність так недобре пасує до неї. Забагато балакаємо про те, яким повинне бути кохання, і замало — про кохання, яким воно є.
Поміж нашою практикою й нашими міркуваннями, поміж проголошеним примусом до ейфорії і визнанням пережитого страждання лежить ціла прірва. Панівний стереотип вимагає, щоб я дізнавав успіху, та надмір книжок, рецептів подружнього щастя наштовхує на думку про те, що знайти його в житті не легше, ніж раніше. Ми запроваджуємо для себе недосяжні канони. Першим на цьому шляху був знову ж таки Руссо: автор «Еміля», найбільшого для своєї доби трактату про виховання, «мистецтва формувати людей», намагався ухилятися від дотримання принципів, що їх він радив іншим, і покинув, здається, із п'ятеро дітей — звичайна поведінка за тієї доби, коли дитяча смертність була дуже висока. Робіть, що я кажу, та не кажіть, що я роблю: після епохи Просвітництва розрив поміж бажаним і пережитим життям є звичайнісіньким явищем[20]. Наша доба під орудою проникливості обманює сама себе, а риторика виконує функцію компенсації відсутності. Класичне лицемірство було виразом прірви поміж звичаями і респектабельністю, а сучасне лицемірство служить для виразу невідповідності поміж ідеалом і реальним досвідом. Звідси фарисейство, кумедні двозначності, притаманні нашим звичаям (вони знаходять відображення, наприклад, у комедіях Вуді Аллена): ми ганяємося за власним ідеальним образом, прагнемо виправити наші помилки, щоб сягнути рівня наших прометеївських зазіхань.
Проте серце нітрохи не прислухається до наказів своїх опікунів. Звільнити, емансипувати — інших слів у нас нема. Життя полягає і в уславленні, а захват часто буває доречніший, ніж критика. І ось ми роздираємося поміж двома спокусами: реформувати або ж уславлювати кохання у всіх його вимірах, в його дивовижній амбівалентності.
Що таке «екс»?
Фройд написав десь, що люди кохаються щонайменше вшістьох, бо до кожного партнера треба додати ще тіні його батька й матері. А з сучасними коханцями перебуває ціла купа різного люду, бо доводиться враховувати ще й колишніх їхніх партнерів. Часом це такий довгий список, що його не посоромився б і Дон Жуан, ціла низка престижних імен, які з утіхою перебирають, показують, немов бойові нагороди, як роблять оті славетні куртизанки, що в їхніх колекціях фігурують принци, мільярдери й королі. Проте у цьому списку втілюються і всі наші попередні невдачі: це перелік розбитих надій, підсумок поразок. В цьому сенсі, немає нічого гіршого, ніж яка-небудь плакса, котра хлипає у ваших обіймах, нарікаючи на те, як страждала вона з кимось іншим. «Екс» має подвійний статус примари: це небіжчик, якого не поховали остаточно, спляча клітина, у якій тліє загроза пробудження колишнього полум'я (тим-то жінки й мовчать про те, що в них було декілька коханців, адже для їхніх чоловіків це виглядало б надто вже легковажним).
Існує якась утіха в тому, що ми вже не перші в коханої людини, що вона має певний сексуальний досвід. Обожнювання, котрого ми зазнаємо, — не результат незнання, а наслідок свідомого порівняння. Проте ми завжди ризикуємо, надто із віком, стати наступним номером у довгій низці попередників, у цій віртуальній родині, де відсутнім ім'я, мабуть, легіон. Мене теж віддадуть на поталу наступникові, мої недоліки й дивацтва змалюють до щонайменших деталей, а далі поставлять на полицю й приклеять наліпку — справу закрито. Наївна мрія закоханого: затьмарити попередника, звести його до статусу чернетки, стосовно якого сам він є чистовиком. Проте кохання не знає поняття поступу, тож останній не скасовує передніх: часом юнацьке кохання видається вершиною щастя і чуттєвої повноти, а все, що було після нього, тільки бездарним, зіпсованим повтором.
19
J.-J. Rousseau,
20
Те саме роздвоєння бачимо в Аллана Блума, американського дослідника руссоїзму, автора «Кохання і дружби» (Allan Bloom, L'Amour et L'Amitié, Trad. Pierre Manent, Biblio-Essais, 1996). Кумедна історія: Блума, непримиренного критика фемінізму й вільності сучасних звичаїв, співця постійності в коханні, після його смерті зрадив найкращий його друг Сол Беллоу, який видав хвалебну, та насправді підступну книгу під назвою «Равенштейн» (Ravenstein, Gallimard, 2002), перший приклад літературного coming-out. Нобелівський лавреат відкрив, що блискучий професор Чиказького університету полюбляв бігати за хлопчиками, обожнював розкіш і заразився СНІДом, від якого й помер. Якщо Руссо геніальний у своїх суперечностях, то Блум працьовитий брехун. Неможливо уявити собі книгу про кохання, з якою автор не мав би глибокого внутрішнього зв'язку: брехати тут чи радше брехати самому собі, вдавати зразкового чоловіка чи відчайдушного розпусника, а насправді не бути ні тим, ні тим, означає профанувати самісіньку сутність письма, кепкувати з своїх читачів.