Попри те, що популярні ліві та лівоцентристські фабрики ідей пропонували різні візії свободи від тотальності капіталізму, оздоровлення французького суспільства від тихої диктатури де Ґолля та небезпеки економічного колапсу країни, вони загалом були одностайними у вимогах докорінних і рішучих змін. На думку самого Брюкнера, 1968-й став знаковим роком не лише для Франції, а й для усього світу: він породив масштабний рух перегляду всіх традиційних моделей сім'ї, відносин статі, всіх авторитетів і самого поняття авторитетності. Письменник завважує, що ця дата стала знаком вирішення одних проблем, натомість створення інших, і що цілком слушним нині є перегляд міфології 68-го року, — особливо це стосується наслідків сексуальної революції, захоплення марксизмом, крайнього індивідуалізму. «Залишити добре, відкинути дурню — ось робота мого покоління», — підсумує він.
Щодо міфології 68-го, то перше серйозне випробування вона пережила в 1981 році, коли ліві у Франції прийшли до влади й сформували уряд. Справжні метаморфози почалися коїтися з тими, хто був у фарватері студентського й молодіжного руху. Чимало з колишніх революціонерів дуже швидко попрощалося зі своїми нонконформістськими ідеалами: вони стали партійними бонзами та високопосадовцями, поселилися у фешенебельних районах і обросли «буржуазними» звичками. Брюкнера, який обрав літературу й письмо власною життєвою дорогою, це оминуло, і в його ставленні до 68-го року є більше ідейно-критичного, ніж матеріально-кар'єристського.
Акцентую на студентській революції невипадково, — оскільки в подальшому ця дата матиме вагоме значення в есеїстиці Брюкнера, зокрема в спробах нового критичного прочитання тих бурхливих подій, переосмислення як здобутків молодіжного й соціального «вибуху», так і можливих ідеологічних втрат і манівців табору бунтівників. На тематичному рівні «феномен 1968» стане для Брюкнера тим складним вузлом, у якому сплелися сюжети багатьох його майбутніх книг, авторських колонок, статей і досліджень. Ерос. Соціум. Влада. Масове засліплення. Брюкнер ніби рухається колами, які здетонував 1968-й. Природа політичної влади та індивідуальна свобода, сексуальна емансипація та майбутнє освіти, справедлива соціально-економічна модель суспільства та цивілізаційна втома Європи, майбутнє західної демократії і роль Франції у ній. Перелік тем можна продовжувати — вони, немов мандрівні актори, раз по раз виринатимуть у його блискучих книгах і не менш блискучій колумністиці.
Певний час Брюкнер був доволі близьким до маоїстського й троцькістського рухів, у які була заанґажованою, фактично, більшість ґрандів і метрів французького філософського постмодерну, зокрема Мішель Фуко і Жак Дерріда. А з середини 70-х його ім'я вже згадується в обоймі «нових філософів» (Бернар-Анрі Леві, Андре Ґлюксман, Крістіан Жамбе, Жан-Поль Долле, Ґі Лярдро, Алан Фінкелькраут, Філіп Немо). Однак Брюкнер не належав до лідерів цього угруповання, радше був «попутником», аніж «ідеологом» на кшталт того ж Ґлюксмана, — оскільки (як це підтвердять у подальшому професійні зацікавлення та інтелектуальні пошуки) діапазон його інтересів не обмежувався лише дражливими для «бунтівних» інтелектуалів темами, такими як насильство влади, «запуск» революції, свобода особистості, диктат суспільства споживання, соціальна нерівність і паразит-капіталізм.
Згодом Брюкнер усе більше увиразнюватиме свій інтелектуальний голос, який інколи суперечитиме офіційним чи напівофіційним доктринам у Франції — як лівого, так і правого таборів.
Із лівими він попрощається через свою симпатію до, скажімо так, глобалізації; а з «новими правими» — через підтримку американської військової місії в окремих реґіонах планети (війна з Саддамом Хусейном, війна з Сербією). Він обере свій автономний шлях, покладаючись винятково на власне критичне мислення. Власне, цей парадокс і ляже в основу його філософської есеїстики, — адже інколи його можна «піймати за руку» як типового «нового лівого», інколи ж як типового «нового правого», а інколи як затятого «неоліберала-глобаліста», що французького інтелектуала неодмінно наражає на звинувачення в «американізмі».
Із середини 80-х Паскаль Брюкнер активно викладає в університетах США і Франції. З 1990 року він — викладач престижного паризького Інституту політичних досліджень, що готує державних службовців різних ланок і державних топ-менеджерів. Цей факт надзвичайно цікавий, оскільки розкриває специфіку взаємин французьких інтелектуалів і представників влади.