Якщо ми хочемо зрозуміти усталені сьогодні на Заході норми поведінки, то переважає тут концепція напластування, а не послідовності. Ми прагнемо звести все докупи, обираємо кумулятивну модель, в якій присутні заразом романтичність і вільність, альтруїзм і вередливість, ґречність і порнографія — це величезний ревербератор, де поруч із чудернацькими звичаями існує й украй химерна практика. Фройд розглядав Рим як місто-палімпсест в повному сенсі слова, де напластовуються один на одного всі століття від Республіки до Відродження, отак і любовне почуття не знає історичних розмежувань, обертаючи нас сучасниками далеких епох. Книга на тисячу сторінок, суміш новочасного й архаїчного, широка любовна клавіатура, на якій можна грати як завгодно. Тож марно чекати, що настане така днина, коли наші почуття розв'яжуться у кращому суспільстві. Вони так і будуть нескінченно існувати, навіть якщо й можна буде щось трохи в них поправити, внести часткові поліпшення. Потрібно відмовитися від ідеї порятувати кохання від нього самого, відмовитися від думки, що з цього хаосу емоцій можна знайти якийсь вихід.
Розлучення як тонке мистецтво
За нашого часу розлучення неухильно скидається на процедуру скорочення на підприємстві. Делікатний момент для обох сторін, бо треба розітнути нарив не заплямувавши себе, попрощатися без трагедій. Інший повинен прийняти цю немилість без плачу і зойків. Чого тільки не втнеш, аби збутися обтяжливої особи, до якої підлості, до якого насильства над своїм сумлінням, до яких жалюгідних і нікчемних хитрощів удаються, щоб пом'якшити жорстокість цього факту! Новину цю повідомляють якомога лагідніше, насилу приховуючи свою нетерплячку, — швидше б вона уже забиралася геть! Якщо ж протестує, треба скласти на неї всю відповідальність за це лихо. Попереджували ж! Її не лише виганяють, а ще й позбавляють права на помилку. Істина спалахує перед нею, як на останній сторінці детективного роману, мало того, це вона у всьому винна! Вершина безсоромності — витурити іншого за допомогою CMC, немов якогось дурнуватого комівояжера!
Бувають випадки, змальовані в щонайкращих літературних творах (Констан, Пруст), коли розлука пробуджує кохання, а не кладе йому край. «Чудна примха нашого нещасного серця: ми зі страшенною мукою покидаємо тих, з ким жили без утіхи» («Адольф»). Дружина має піти, щоб ми її нарешті полюбили, — розрив загострює те, що немовби заніміло від життя бік-о-бік, відсутній став незрівнянним лише тому, що його немає поруч. Варіант: ніяк не реагувати на фатальне повідомлення, піти собі, не сказавши жодного слова. Од вас чекали умовлянь, чекали слізних прохань, — а ви зачиняєте за собою двері, навіть оком не моргнувши. Жахлива підозра: я його кидаю, а йому хоч би що, може, він і хотів цього потайці? Елеґантна форма розлучення: змусити іншого взяти на себе ініціативу, хоч ви перші ступили на шлях розлуки. Штовхати його до розриву, щоб не робити цього самому. Найчастіше краще, щоб вас покинули, ніж кидати самому когось, — це позбавляє докорів сумління. З другого боку, чоловіки й жінки в багатьох випадках беруть на себе ініціятиву розриву, тому що бояться, що їх покинуть через когось молодшого. Їх не випередити: попереджуючи катастрофу, вони викликають її вже сьогодні, хоч і страшенно потерпають від того.
У траєкторії кохання є два пункти: перше, коли свобода прагне власного скасування й від страху конвульсивно кидається в обійми іншого, і другий, коли, розчарувавшись, вона приходить до тями, ніби після тяжкого марення, прокидається, наче зі сну. «Я хочу повернути собі свободу», означає в цьому випадку: краще тверезість, ніж зачарованість, треба зняти з себе ці чари. Часто таке руйнування ілюзій є сумною перемогою, як бачимо, більшість людей, насилу розірвавши один зв'язок, мріє, щоб друге солодке ярмо позбавило їх можливості орудувати собою. Перегорнути сторінку, почати все наново з іншою людиною, повторити ті самі помилки, причому краще. Розлюбити означає покинути ті світи, які втілювала собою кохана людина. І коли вона йде від нас, довкола, немов примари, знай обертаються відкриті нею простори.
Тож покидати тяжче, ніж починати: ми не зважуємося покинути того, кого, як здається нам, уже не кохаємо, проте він забезпечує нам комфорт і безпеку. Часом, покидаючи нас, він чи вона робить нам неоціненну послугу, бо змушує самому орудувати своїм життям: справжнісінький жах, ті подружні пари, що вичерпали себе, та, вчепившись одне в одного, мов два ціп'яки, висисають снагу одне з одного, не зважуючись вирушити в самостійну мандрівку. У США і в Європі для полегшення розлучень організовують святкування, під час яких демонтують шлюб, хоронять у труні обручки, спалюють весільну сукню. Класичне розлучення з його драматичністю, обміном звинувачувальними листами продукувало ненависть — його хочуть позбавити драматичності, знайти позитивне у невдачі, відкрити нову еру. Ось ти й вільна, кажуть невтішній спустошеній жінці, яку чоловік проміняв на дівча, що молодше за неї на десять років, — радій же! Проте розлучення ніколи не буває легким, це не просто перегорнути сторінку: минуле ще довго відлунює у вашій душі, повертається, немов примара, хапає вас за рукав. Буває так, що за п'ятнадцять чи двадцять років по тому кохання спалахує знову до того, кого ви не оцінили замолоду. Врешті, трапляються й такі подружжя, котрі вже не бачать одне одного, та залишаються нерозлучними за своїм духом. Розрив — це шлях, який обрало їхнє кохання, щоб тривати без набридливої банальності спільного життя.