Шлюб у тій канонічній формі, якої прибрав він на Заході, народився в атмосфері підозр і протестів — одні бачили в ньому заохочення похітливості, іншим його рамки здавалися надто вже тісними. Апостол Павло вважав цей союз крайнім засобом, якщо вже немає нічого кращого, і цим уже все сказано.
«Про що ж ви писали до мене, то добре б чоловікові до жінки не приставати. Та задля (ухилення) перелюбу, кожен свою жінку нехай має, і кожна свого чоловіка нехай має. (…) Се ж глаголю по дозволу, а не по наказу. (…) Коли ж не вдержаться, нехай женяться; лучче бо женитись, ніж розпалюватись». (Перше Послання до коринтян, 7, 1—9, укр. переклад Пантелеймона Куліша).
Для святого Гієроніма (IV століття) «немає нічого гіршого, ніж кохати свою жінку, мов любаску». Будь-який чоловік, що надто вже закоханий у свою половину й має з нею стосунки, коли вона «нечиста» чи вагітна, вчиняє перелюб. Розмноження потребує відпочинку, як ото лан, що гуляє під перелогом[35]. Для святого Івана Златоуста мета шлюбу полягає не так у народженні дітей, як у тому, щоб обмежувати жадобу, втримуючись від двозначних дотиків[36].
Паралельна традиція, що йде від провансальських трубадурів до феміністів та утопістів XIX століття, відрине інститут шлюбу заради рівності й пристрасті. З цього погляду, шлюбний союз поєднує в собі потворність комерційної оборудки і гноблення жінки. Союз, що укладається попри її волю і пов'язує її з незнайомцем, якого вона не кохає, з благословення священиків та моралістів, означає приниження людини до рівня товару, — за словами Жорж Санд, це «один із найбільш варварських інститутів, що їх вигадало суспільство». В романах Бальзака чимало таких бридких оборудок, коли тендітних панночок продають мерзенним дідуганам, усталених угод, які обертаються довічним ув'язненням[37]. Боротьба за шлюб із кохання породжена протестом проти цієї «законної проституції» (Стендаль), яка віддає на поталу половину роду людського. Тільки наприкінці XIX століття влада нарешті визнає необхідність союзу, який ґрунтується на взаємній повазі та згоді.
Аристократові старосвітської Франції здалося б страшенною комедією відкрито виявляти любов до своєї дружини. Якщо він і почував до неї пристрасть, зізнатися в цьому можна було тільки перед смертю, як ото чоловікові князівни Клевської[38]. Подружня ніжність, напевне, могла зародитися після весілля, і це почуття міцніло з часом. «Гарний шлюб, якщо він узагалі можливий, відкидає наявність кохання як необхідної умови подружнього життя», — робить висновок Монтень. І, навпаки, сучасна родина, яка формується у проміжку від XVII до XIX століття, як ми вже переконалися, ґрунтується на зростаючій прив'язаності батьків до дітей. Ця модель, яку витворила зріла буржуазія, обертає домашнє вогнище маленькою сентиментальною спільнотою, ізольованою від решти суспільства. Від епохи Людовика XIV манірниці мріють про шлюб як тріумф Венери та Купідона, де жінка була б вільна й від тягаря вагітностей, котрі йдуть одна за одною. Ця утопія потроху вторує собі шлях у Франції й ув Європі: 20 вересня 1792 року запроваджено громадянський шлюб, доповнений правом на розлучення, а Церква позбувається своєї віковічної влади над цим інститутом. Конкордат 1801 року відновлює церковний шлюб, не скасовуючи громадянського, Реставрація 1816 року скасовує розлучення, і знову дозволяють його аж у 1884 році! За Третьої Республіки кохання визнали республіканською чеснотою на противагу аморальності Старого режиму, а шлюб стає патріотичним учинком, який примиряє подружжя, дітей і націю: допускається нерівність суспільного становища членів подружжя, та тільки не мезальянс[39]! І, нарешті, французький закон від 21 червня 1907 року, полегшуючи видатки на шлюбну церемонію та її формальності, дозволяє молодятам обходитися без згоди батьків і відкриває перед ними землю обітовану матримоніального раю[40]. Пристрасть, що на неї колись накладали тавро смертельної недуги, віднині вважається необхідною умовою для заснування міцного союзу.
35
Див. Jean-Louis Flandrin.
36
«Існували дві причини запровадження шлюбу: змусити чоловіка задовольнятися одною жінкою — і дати нам дітей. Та головною є перша. Що стосується народження нащадків, то воно не обов'язково випливає із шлюбу. Доказом є подружжя, які не можуть мати дітей. Ось чому найперша причина шлюбу — обмеження пожади, надто ж зараз, коли рід людський заполонив усю землю» (цит. за Denis de Rougemont. Les Mythes de l'amour, Idées, Gallimard, 1978, pp. 308—309).
37
«Жінка — це власність, якої набувають згідно з угодою; це рухоме майно, і користуватися ним власник має повне право; жінка, власне, тільки додаток до чоловіка» (Balzac, Physiologie du mariage, 1829).
38
«Я майже все приховував од вас, тому що боявся викликати ваше невдоволення або втратити частину вашої поваги через учинок, що не личить чоловікові», — каже на смертному ложі принц Клевський, приголомшений зізнанням дружини, закоханої в пана де Немура (Madame de la Fayette, La Princesse de Clève, Livre de Poche classique, 1958, pp. 212—213).
39
«Пора коханню стать тим, чим воно ніколи не переставало бути, — найголовнішим рушієм, основною умовою шлюбу. Тільки воно посідає привілей виявляти або утворювати відповідність поміж особистостями», — пише, наприклад, Шарль Альрик, молодий республіканський депутат, автор праці «Шлюб і кохання в XIX столітті» (цит. за Jean-Claude Bologne,