Відтак розпочинається цикл, у якому живемо ми і зараз. Справді, за остатні три-чотири роки в Європі спостерігається низка історичних розривів: цивільний шлюб відокремили від церковного, перейшовши від таїнства до угоди. Розмежували шлюб і спільне проживання двох осіб, що призвело до леґітимізації законодавчою владою спільного проживання з 1970-х років. Урешті, сам по собі союз став проблематичним унаслідок винайдення всіляких альтернативних формальностей (зокрема, ГУСП[41] у 1999 році): вони гарантують передачу майна одного з партнерів іншому, а також полегшують розпад пари — розірвати союз можна односторонньо, надіславши рекомендованого листа до канцелярії суду малої інстанції. (ГУСП на свій лад реабілітує розлучення за власним бажанням). Віднині різні способи оформлення любовних стосунків конкурують між собою, сприяючи зниженню кількості шлюбів (та не впливають на зниження народжуваності, яка зростає інтенсивніше, ніж будь-коли, принаймні у Франції): 1970 року відсвяткували 400 000 весіль, 2008 — тільки 273 000, тобто на 30 % менше. Заразом у 1970 році на 100 шлюбів припадало 12 розлучень, а в 2006 — 42[42].
Одне слово, в деяких країнах Заходу зникла необхідність у шлюбі, тому що примножилася кількість альтернативних видів союзу, й шлюб перестав бути канонічною формою кохання. Спостерігається тенденція до розмивання границь поміж становищем одинака (одиначки) й одруженого (заміжньої) внаслідок намагання користатися перевагами обох станів. Сьогодні уже є змога випробувати себе у спільному житті під час вихідних чи вакацій, формою таких стосунків є любительський експромт: потроху запозичивши із кожної моделі союзу, не доводиться зазнавати злигоднів якоїсь одної з них. Замість олив'яного шлюбного вінця щось на кшталт легенького пальтечка, яке неважко поміняти, вступивши в новий зв'язок. Подружня пара поступово позбувається трьох принципів, які лежать в основі класичного союзу: публічності, стабільності, урочистості. А як по правді, то потрібні й ці три якості, й заразом їхня протилежність, себто визнання без наслідків, що з нього випливають, без обіцянок вірності й невимушеності в житті.
Добре знайома нам давня пісенька, яку знай собі ялозять відомі автори: буцім пристрасті вже немає, її знищила емансипація жінок і споживацький гедонізм, який учиняє світ «плинним» (Зигмунт Бауман) і руйнує найміцніші, святі зв'язки[43]. Можна висловити й геть протилежну гіпотезу: ми живемо за гіперсентиментальної доби, а союзи розпадаються сьогодні через те, що вони перебувають під юрисдикцією жорсткого, нещадного бога — Кохання. Убиває їх не лише примха чи егоїзм, а саме пошук незмінної пристрасті, яка злютовує стосунки, нерозсудлива непохитність коханців чи членів подружжя, котрі не хочуть іти на компроміс: геть напівзаходи — або гарячка, або втеча.
Прибічники концепції шлюбу з кохання, від Енгельса до теоретиків XX століття (Бертран Рассел, Леон Блюм), бачили в ньому порятунок від двох лих: подружньої зради й проституції. Поєднуючи свободу і потяг, шлюб з кохання повинен був, разом із соціальною революцією, змінити обличчя всього людства. Поміж захисників цього захопливого почуття вирізняються два імені — Дені де Ружмон і Андре Бретон. З одного боку, видатний швейцарський історик, якого ще 1938 року помітив Сартр, стає невтомним адвокатом вірності, не допускаючи застосування слова «шлюб» у множині. З огидою наводить він фразу молодої техаської мільярдерки, яка перед весіллям заявила журналістам: «Як гарно вперше виходити заміж»[44] (за рік по тому вона розлучилася). Для Дені де Ружмона шлюбне зобов'язання потребує чогось іншого, ніж «прегарної лихоманки», — цілковитої самовідданості, яка передбачає, що в членів майбутнього подружжя вистачить здорового глузду витерпіти випробування часом. З другого боку, батько сюрреалізму Андре Бретон 1937 року обстоює шалене кохання, «великий політ шлюбного життя (…), який несе найбільші надії, котрі втілилися у мистецтві за двадцять століть», і закликає людей «звільнитися у коханні від усіх клопотів, що чужі йому, від усіх страхів та сумнівів». Ця пречудова захисна промова, що завершується славетним зверненням до дочки Об, яка народилася 1935 року: «Бажаю вам бути шалено коханою», поєднується з разючим моральним консерватизмом, зокрема, стосовно непостійності та гомосексуалізму. Бретон дає тут дивовижний аналіз невірності:
41
ГУСП (PACS, Pacte d'association civique et de solidarité) — громадянська угода про спільне проживання, що дедалі більше починає скидатися на шлюб, оскільки з 2005 року надає такі ж фіскальні переваги, причому гнучкіші за формою. Попервах вона призначалася для гомосексуалістів, а тепер укладається здебільшого різностатевими парами. 2008 року було підписано понад 140 000 таких угод.
42
Нагадаємо декотрі етапи цього процесу: в липні 1965 року реформа режиму майнових стосунків поміж членами подружжя звільнила дружину від опіки чоловіка. Закон, ухвалений в червні 1970 року, позбавляє батька родини одноосібного авторитету — відтепер він ділить його із матір'ю. 11 липня 1975 року скасовано кримінальну відповідальність за подружню зраду; закони від 4 липня 1975 року й від 2 січня 1978 року легалізують спільне проживання, закон від 1985 року визнає рівноправність членів подружжя в управлінні родинним майном (див. André Rauch,
43
Про це пише, наприклад, Роберт Музіль («Ми останні могікани кохання»), а також Дені де Ружмон, Ролан Барт, Октавіо Пас, Алан Блум («Бути сьогодні романтиком усе одно, що берегти цноту в борделі»), як і чимало християнських та марксистських памфлетників.