Набагато зворушливішою, ніж ці марнотні домагання джиґунів і кокеток похилого віку, здається смерть старих коханців. Буває, що двоє людей зростаються, сплітаються одне з одним, немов коріння дерева: вони становлять єдину особистість, у якої два обличчя і два наймення, нерозривне «ми», яке не розпадається на окремі «я». Тоді страждання одного; стають стражданнями іншого. «Якщо в дружини болять ноги, болить і мені», — так разюче висловився іспанський філософ Унамуно. Так сталося у вересні 2007 року з Андре Горцем і його дружиною, яка помирала від недуги, що стрімко розвивалася: «Тобі щойно виповнилося вісімдесят два роки, — писав він у книзі, присвяченій дружині, — твій зріст зменшився на шість сантиметрів, ти важиш усього сорок п'ять кілограмів, але ти прегарна, витончена, бажана, як і раніше. Ми вкупі вже п'ятдесят вісім років, а я кохаю тебе дужче, ніж будь-коли. Нещодавно я знову в тебе закохався, в мені знову клекоче життя, б'є через вінця, і погамувати цю спрагу може тільки твоє тіло, яке я притискаю до себе»[55]. До них були й інші подружжя, що вирішували померти одночасно, наприклад, колишній сенатор-соціаліст Роже Кійо і його дружина 1998 року. Готуючись піти в небуття, наче змовники, вони звеселилися і заспокоїлися перед тим, як опустити завісу (як на лихо, Клера Кійо не померла, заживши піґулки, і їй довелося вивчати страшну науку самотності). Чому ми повинні дозволити природі забрати в нас єдину потрібну нам людину, якщо можна помандрувати удвох? Краще вже попередити свій край, ніж сходити унівеч. Самогубство, як вважає Джон Донн, несе в собі й відпущення, бо, на відміну від іншого гріха, його здійснюють лише раз.
Гіршою, ніж наша власна смерть, є для нас смерть наших близьких, тих небагатьох головних людей, що становлять підвалини нашого існування. Жити вже немає чого, треба вчасно піти. З цього погляду, що може бути прекрасніше, ніж міт про Филемона й Бавкиду, які прохали Зевса дозволити їм сконати того самого дня і він обернув їх деревами? Можливо, самогубство старих коханців справляє дужче враження, ніж гучні втіхи молодиків. Молодість демонстративна, старість піднесена і шляхетна. «Я стану пилом, але закоханим пилом» (Кеведо)[56].
Розділ V
Мінлива постійність
Я мушу червоніти від гріхів, які вчинив, я побиваюся за гріхами, яких уже не можу скоїти.
Бажання вважають невинним, та коли бажання почуває інший, це вважають чимось жахливим.
Не довіряйте жодному своєму братові, бо кожен брат ставить перепони іншому, і кожен друг розносить наклепи. Кожен обманює свого друга, шахрайство на шахрайстві. Підступ на підступі.
В одній каліфорнійській громаді десь у 60-х роках чотири десятки хлопців та дівчат поклали в основу спільного життя принцип найсуворішого сексуального комунізму: заборона утворювати постійні пари, обмін партнерами, скасування уподобань, зумовлених естетичними чи культурним критеріями. Минув рік, і декотрі учасники, незґраби чи товстуни, виявили, що всі двері перед ними зачинилися. Тож їм тільки й залишалося, що тинятися увечері верандою, випрошуючи місце у ліжку й повторюючи: хто мене хоче?
Не знайти кращого аргументу на захист класичного шлюбу, ніж цей приклад від супротивного. Перемога здорового глузду над захмарними мріями ліричних років, скаже консерватор. І згадає відомий жарт Жака Полана: «У мене був приятель, котрий не хотів одружуватися: коли одружуються, треба відмовлятися від усіх жінок, крім однієї. Я спромігся на гідну відповідь: хто не одружується, той позбавлений усіх дружин плюс одної»[57]. Гарненький софізм, та його легко спростувати: можна одружуватися й кохати декілька разів у житті, тобто зазнати полігамії чи поліандрії, до того ж, ідеться не про вибір між однією людиною й ніким. Передовсім, у найбільш розвинутих частинах західного світу не забороняється тішитися повнотою емоційного життя й бути вільним від обов'язку йти до мерії. На кожному полюсі любовного обрію є свої прибічники — борці за моногамію чи любителі пурхати з квітки на квітку однаково закликають нас іти за ними під страхом прокляття. Сутичка поміж ними трохи вже набридла. Шлюбний союз, як і вільність, не становить собою мету, це можлива форма, якої набувають наші уподобання за певного періоду життя. Достеменна новизна нашої доби полягає в тому, що ми більше не повинні обирати якесь одне з тих нестерпних зобов'язань: упродовж свого життя ми можемо нагромадити досвід шлюбу, безшлюбності й минущих захоплень.