Отож відповідаючи тільки за себе, ми чинимо вкрай безвідповідально. Я не зрікаюся себе, я розвиваюся, верховна чеснота наказує мені зрадити мої зобов'язання, я не вірний, бо вірний тільки самому собі. Такий софізм обертає щонайвищою етикою віроломність відступника, який нехтує своїми добровільними обітницями. Якщо достатньо бути самим собою, щоб мати цілковиту рацію, то новітній культ достеменності провадить простісінько до перемоги свинства. Для того, щоб ми були у злагоді з самим собою, нам рекомендують відкинути будь-яке святенництво, будь-яку необхідність щадити іншого[61]. Допіру співрозмовник попереджає вас, що буде щирим, ладнайтеся вислухати цілу купу гидоти. Свинство — принцип стосунків, що протилежний ґречності: з іншим поводяться, наче зі знаряддям, якого позбуваються після використання.
Містика прозорості скидається на цькування: сповіщаючи іншому про всі мої сумніви, про щонайменші коливання серця, що на них мусить він реагувати, мов сейсмограф, я тримаю його під безперервним вогнем. Політика відвертості є передовсім політикою недоброзичливості, хто каже все, той лихословить, а ось замовчуючи ми виявляємо делікатність. Я вдячний іншому за те, що він приховує від мене деякі свої думки. Стільки разів хотілося б нам не знати і повторити те, що сказав принц Клевський своїй дружині перед смертю: «Навіщо відкрили ви мені пристрасть, яку почували до пана де Немура, якщо чеснота ваша не примножилася настільки, щоб забути про це? Я так любив вас, що радий був би обманювати себе, зізнаюся в цім, на превеликий свій сором, — шкодую я за тим облудним спокоєм, якого ви мене позбавили. Чому не лишили ви мене в супокійному засліпленні, яким тішиться стільки чоловіків?»[62] Відома кантівська притча про чоловіка, який ховається в чужому домі від убивць. Обов'язок господаря будинку, пише Кант, видати його, згідно з універсальним моральним законом: брехня — це скрізь і всюди зло[63]. Бенжамен Констан іронізує над цим прикладом і, сперечаючись із Кантом, нагадує, що є не менш важливий обов'язок — врятувати життя ближньому. Викладаючи дружині правду, всю правду, як на суді, ми застосовуємо до нього нестерпний шантаж. Класична мораль вивертається наопач: ми кажемо неправду, значить, інший дорогий нам, тож збереження добрих стосунків важливіше, ніж намагання висловити все. Мовчання оберігає, зізнання плюндрує. На противагу жорстокій відвертості, слід боронити принцип увічливості й стриманості. Дводушнісгь — гарний звичай у шлюбі: краще напівправда сповіді, ніж правосуддя сповідальні.
До того ж, обман має незаперечний еротичний потенціал: страх, що тебе застукають на гарячому, хапливі побачення, спільні секрети надають підпільним пестощам тієї гостроти, якої позбавлена прісна юшка подружніх обійм. Облуда не завжди слугує покровом правди, часом люди брешуть, бо намагаються надати життю інтенсивності. Наприклад, у Пруста кохана жінка героя вдається до чудернацьких фантазій, захищаючись від наполегливого коханця, немов та каракатиця, що плюється чорнилом, аби нагнати якогось нахабу. І те, що здається безглуздим спотворенням дійсності, обертається правдою. Зраджуючи батьків, дружину чи друзів, ми зазнаємо приголомшливої спокуси: удару в спину завдають лише своїм, бо знають їхні вразливі місця. Найближчий друг здатен до найбільшого підступу. Таємні виверти коханців, які плетуть інтриги, щоб знищити одне одного, зачаровують своєю ницістю. Наскільки нам відомо, любителі погрітися біля чужого багаття і заодно поживитися чужим добром, й досі не перевелися. Є шлюбні паразити, які не можуть заспокоїтися, покіль не проб'ють діру в найтіснішому союзі. (Часто спільне життя можна терпіти лише тоді, коли на обрії його з'являється чарівлива перспективу кінця у вигляді ще одного, потаємного учасника. Тоді любовний трикутник стає необхідною умовою щастя удвох). Деколи шукають нагоди завести роман із найкращим другом (подругою) супутника життя, обертаючи приятелювання на проміскуїтет, подвоюючи п'янливе запаморочення від облуди гострою приправою фамільярності. В цьому і криється парадокс лихого сусідства — воно вчиняє міцну приязнь, щоб тим краще розладнати її. Довіра заохочує віроломство, зрадник спершу завжди був братом і другом.
Існує чимало способів стати кривоприсяжцем, не зав'язуючи стосунків з третьою особою: замкнутися в собі, вчинити страйк, скасувавши утіхи, усмішки, розмови. Суворе дотримання фізичної вірності може таїти в собі щось невротичне: потуга, яку витратили на опір гріхові, обертається проти кохання до іншого, бо ми лютуємо на нього за те, що мусимо докладати стільки зусиль. Кажуть, Магатма Ганді полюбляв цілі ночі збувати поміж голими жінками, щоб випробувати свою непохитність. Декотрі люди вважають себе постійними, а насправді просто ледачі, віддають перевагу супокою, а не сум'яттю коротких побачень. Інші тішаться спокусою, не улягаючи їй, бо полюбляють ходити на краю прірви: вони залицяються до незнайомих осіб, а потім тікають у кущі. Такі не кохають чоловіка чи жінку, їм подобається випробовувати свою невідпорність і силу волі. Мов той псалміст, могли б вони сказати: «Спокуси мене, Господи, і випробуй мене, розплав нутрощі мої й серце моє» (Псальми, 25: 2). Так само чинить і кокетка, яка морочить голову чоловікам і ніколи нічого їм не дозволяє. Дені де Ружмон із захватом переповідає анекдот, який розповіла одна його приятелька. Спробувавши позалицятися до жонатого чоловіка й не домігшись успіху, вона почула на прощання: «Я додам вас до мого списку mille е tre»[64]. Йшлося про жінок, яких він відкинув, щоб зберегти вірність дружині. Ця вправа свідчить не про сердечну постійність, а про хвальковиту натуру, яка прагне тішитися власною силою, не застосовуючи її. Це марнотність під личиною морального закону. «Насильство, яке учиняють над собою, щоб зберегти вірність коханій людині, не краще від невірності», — писав Ларошфуко.
61
Грецьке «автентос», нагадує Ліонель Триллінґ, має агресивну конотацію, це означає мати необмежені повноваження, а також учиняти убивство. (Lionel Trilling, Sincérité et authenticité, 1972 американське видання, Grasset, 1994, p. 158 французьке видання).
63
Emannuel Kant, Sur un prétendu droit de mentir par humanité et notes par Luc Ferry, Pléiade III, 1895.