Підемо далі: чому б тепер, коли «друга стать» стала повноправним учасником економічного життя, володіє фінансовими можливостями, не відкрити чоловічі борделі для жінок, визнати їхнє право на платний чуттєвий дивертисмент з коханцем за власним вибором? Вже існує сексуальний туризм для жінок в Африці й на Канарах, існують цілі мережі, що пропонують послуги чоловіків за викликом. Що стосується класичних заперечень (мовляв, жінки надто вже сентиментальні, їх нізащо не привабить анонімний еротизм), то вони випливають із есенціалістського підходу до жіночності і свідчать про поплутання культурної обумовленості з природними фактами: як відомо, в наших жінок лібідо не менш імпульсивне, ніж у нас, а ми так само сентиментальні, як і вони. Можна побитися об заклад, що якби завтра відкрилися заклади для задоволення жінок, то їхніх відвідувачок засудили б як хвойд, ганили б за те, що вони прагнуть невеличкої втіхи за гроші. І в такий спосіб жінка скута заборонами з обох боків, — як та, що купує, і як та, що продає сексуальні послуги, — цікавий новочасний анахронізм, адже більшість жінок заробляє на хліб і прагне відповідних розваг. Чому жиголо не викликає такого осуду, як дівчина, яка приходить за викликом, хоч практикують вони те саме ремесло? Секс і далі сприймається як метафора жіночого тіла: частину плутають із цілістю. В чоловіка є статеві органи, а жінку цілковито ототожнюють з її статевими органами. Віддатися означає для неї погубити себе. Через сто років після Фройда люди ще не можуть позбутися цього забобону. В тім-то й річ.
Згадуються епізоди, які останніми роками були в центрі уваги північноамериканської хроніки: суддя Кларенс Томас, консерватор, якого 1991 року звинуватили в тому, що він провадив непристойні розмови з університетським колегою, горезвісна справа Клінтона — Левінської, прикрощі губернатора Нью-Йорка Еліота Шпитцера, чемпіона з боротьби з проституцією, якого 2007 року застали з гарненькою двадцятидворічною чорнявкою, послуги якої оплачував він за рахунком, публічне зізнання у гріхах його наступника у присутності дружини під час вступу на посаду, зі страху, щоб їх потім не розкрила преса, атака 2008 року на директора МВФ Домініка Стросс-Кана, якого звинуватили в інтимному зв'язку із одною зі своїх співробітниць. Ці спальні історії щоразу так збурюють Америку, включно з лівицею і правицею, наче під загрозою опинилася конституція країни. Політиків запитують не: «Кохаєте ви свою дружину?», а «Чи зраджували ви своїй дружині?» Порушення передує нормі. Якщо не враховувати того, що поборники чеснот мають кумедний вигляд, коли їх застають в обіймах call girl[66], пристрасність цих дебатів дивує французів. У США вчені шукають ген вірності, щоб прищепити його джиґунам та хвойдам, партнерів тут перевіряють на міцність за допомогою honey traps (в буквальному сенсі: «медових пасток»), посилаючи спокусника чи спокусницю з провокативною метою: а ну ж бо не втерпить? Як зразок суворих звичаїв та одношлюбності прославляють володаря Південного полюсу — пінгвіна; для невірників та невірниць улаштовують спеціальні семінари, де, як ото дисидентів у Радянському Союзі, їх перевиховують у групах сімейної психотерапії, пояснюючи, що «реакції зрадженої дружини дорівнюють симптомам посттравматичного шоку в жертв таких грандіозних катастроф, як, наприклад, 11 вересня». Нам така аналогія видається гротескною. Зрозуміло, що політичні діячі в сфері особистого життя мусять поводитися зразково: публічна людина не належить сама собі, якщо вона хоче керувати іншими, то повинна вміти керувати своїми інстинктами[67]. Але чому цю вимогу треба поширювати на пересічних громадян, вимагаючи від них бездоганної поведінки?
Як по правді, то все химерно перевернулося: все відбувається так, наче американці не пам'ятають основних тез англо-американського лібералізму, тобто ідей Мандевіля та Адама Сміта, які в задоволенні особистих пороків убачали рушій суспільного блага[68], тоді як Робесп'єр під час Французької революції марно силкувався запровадити «урядування чесноти». І ось, забувши про те, що одним із досягнень новочасної доби є розмежування поміж політичним та домашнім ладом, американці у моральній сфері намагаються побудувати суспільство Добра, яке викорчувало б розпусту із людських душ. Виявити невірність у коханні майже все одно, що поставити під сумнів суспільну угоду 1787 року між людьми всіх станів, рас, релігій, оскільки шлюб став символом засадничої національної присяги. Буцім особисте «я» в американців — тільки дзеркало суспільства: якщо мала батьківщина, тобто сім'я, вагається через непорозуміння поміж членами подружжя, то що буде на випадок загрози з великою батьківщиною? Головний аргумент консерваторів: той, хто зраджує дружину, зраджує і свою країну, ось як! Ось чому необхідно, щоб зізнання в цьому було публічним: тоді воно стає таким собі колективним покутуванням гріхів, і любовні походеньки вождів допомагають позбутися слабості й усьому народові, який відновлює норму, картаючи її порушення.
67
Для філософів, які критикують Старий режим, аморальність королівського двору є доказом деспотичної влади монарха, який прагне підкорити собі підданців. Він заохочує їхню моральну розпущеність, щоб вони забули про свою політичну безправність. Див. Agnès Walch, op.cit., р. 351.
68
Нагадаємо основну тезу Адама Сміта: «Наш обід залежить не від зичливості різника, броваря чи пекаря, а від того, як піклуються вони про свій зиск. Ми звертаємося не до їхнього гуманізму, а до їхнього еґоїзму».