В умовах диверсифікації всіх можливих етико-моральних цінностей і демонтажу усталеного способу життя, включно з патріархальною осілістю чи релігійними забобонами, індивід опиняється віч-на-віч із самим собою — і керується вже не логікою колективістської правди, зважаючи, скажімо, на такі інституції як церква, сім'я, громада, а винятково власним розумінням відносності, дискретності, мінливості навколишнього світу. Ця тема етичного «без ґрунту» у французькій літературі має стійку традицію: ще починаючи з «Небезпечних зв'язків» Шодерло де Лакло, романтичного еґоцентризму головних персонажів Стендаля, концепту «особистого» з роману «Сповідь сина віку» Альфреда Мюссе, теми морального переступу в прозі Мопассана, «Іммораліста» і «Якщо зерно не помре» Андре Жіда, не кажучи вже про екзистенціальні «сутінки» героїв Луї-Фердинана Селіна, Альбера Камю, Жана-Поля Сартра, Бориса Віана.
Чимало з цих авторів і їхніх творів за життя були піддані «анафемам», що лунали з вуст різних естетичних пуританів, моралізаторів, догматиків. Однак саме цій літературній традиції, до якої, поза сумнівом, належить як яскравий продовжувач і Брюкнер, якнайкраще вдалося висвітлити неврози та внутрішнє сум'яття людини сучасної (звісно ж, якщо під «сучасністю» мислити складний період історії людства від приходу індустріального суспільства, включно з настанням постмодерної епохи масового споживання).
Певною мірою тема етичного «без ґрунту» притаманна й іншому знаковому романові письменника — «Викрадачі краси», однак тут вона подається у фокусі помсти. Мотто до цього трилера може слугувати перша Дуїнянська елегія Рільке:
«Викрадачі краси» — попри цілком зрозумілу конструкцію сюжету й наративну структуру — насправді є надзвичайно складним текстом. І ця складність полягає не так у подіях (невелике коло однодумців, звихнуте на ідеї, що краса несе загибель світу, а відтак вони стають такою собі «сектою» чи «спецпідрозділом» зі знищення зовні привабливих людей), змінах суб'єкта нарації, як в інтертекстуальних «натяках», «паралелях», «посиланнях», які несе ідейна канва роману. Критика не раз висловлювала незадоволення структурою чи «виконанням» роману як композиційної тканини, однак у «Викрадачах краси» не це є першочерговим. Над романом ніби тяжіє тонке плетиво різних ідейно-філософських, естетичних традицій, що стосуються і поняття краси, і поняття потворного, і поняття тілесного, і поняття духовного. При вдумливому читанні в ньому можна добачити «повідомлення» і від цинічних кінікуючих авторів, і від середньовічних адептів бачення в красі проявлення диявольського начала, і ґотичну стилістику, і романтичну демонологію, і Бодлерову естетизацію потворного. Тому твердження критиків про певний перегук роману з «Колекціонером» Фаулза, «Беладонною» Моліне чи «Парфумером» Зюскінда, як на мене, є дуже збідненими і такими, що незаслужено обмежують історико-інтелектуальну оптику твору Брюкнера.