Про тандем Сартр — Сімона де Бовуар казали чимало недоброго, критикуючи угоду, яка поклала початок їхньому союзу, розрізнення поміж необхідним і випадковим любовним зв'язком (запозичене безпосередньо в Фур'є), прагнення, залишаючись парою, зав'язувати стосунки з іншими, їм закидали те, що вони контрабандою затягували до свого гуртка юнаків і дівчат, обмінювалися ними (щось на кшталт розрізнених сералів), й ті виявлялися наївними жертвами темної гри. Симона де Бовуар сама визнала: «Є питання, котре ми легковажно випустили з уваги: як сприймає нашу домовленість третій? Бувало, він легко пристосовувався: наш союз лишав чимало місця для любові-дружби, любові-приятелювання, для минущих романів. Та якщо дійові особи вимагали більшого, вибухали конфлікти. В зв'язку з цим радощі, змальовані в «Силі зрілости», компенсувалися необхідною стриманістю» («Сила обставин»). Насмішкувато зауважували, що, попри цю сміливість, вони були звичайними коханцями, знали муки розчарування й гіркоти. Та дивуватися можна тільки з нашого подиву: коханці «Кафе де Флор» однаково зворушують нас і своєю відвертістю, і своїми слабостями. Стільки подолали вони мук, стільки було прикрощів і поворотів долі, щоб урешті разом зустріти старість і зберегти вірність не первинній домовленості, а одне одному![70] Знаю декілька пар, що теж отакі зразкові, в тому сенсі, що втілюють суперечності, з якими боремося усі ми.
Доста вже авангарду в коханні. Всі засоби для оздоровлення шлюбу тільки потайці відновлювали його недуги. Тяжко бути не лише постійним, а й до кінця блудним: тоді довелося б залишатися вірним своїй невірності, а це вже апорія. Якщо декотрі подружжя скасовують (із застереженнями) виключне право на сексуальні стосунки, було б безглуздям вважати це обов'язковим для всіх: особиста справа кожного — розробляти для себе компроміси, не забуваючи про те, що не може бути готового рішення там, де мова йде про рівновагу поміж двома потребами, безпеки і пригод. Гойдалку зради і вірності не можна рекомендувати як зразок для наслідування. Накінець, найгірша зрада, якої може допуститися подружжя, — це зрада самого себе: воно виявиться негідним того поривання, що охопило його, мов полум'я, якщо допустить, аби пліснява пересиченості погубила хмільний трунок перших днів.
Сімейна сварка як засіб очищення
На шляху кохання трапляється чимало недоброзичливців, та найтяжчий удар завдає йому той, хто причиною охолодження називає долю. Мовляв, такий стан речей, ми нічого не можемо тут удіяти. Це пречудово доводить Вальмон, сповіщаючи пані де Турвель про свій від'їзд.
«Усе набридає, янголе мій, такий закон природи, не я в цім винен. І якщо набридла мені пригода, котрою я цілковито переймався упродовж чотирьох пагубних місяців, то немає в тому моєї вини. Якщо у мене, наприклад, було стільки ж любові, як у тебе чесноти, — а цього, їй-богу, немало, — то нема чого дивуватися, що першій настав край тоді ж таки, як і другій. З цього випливає, що від певного часу я зраджував тебе, але слід сказати, що до цього мене до певної міри змушувала твоя невблаганна ніжність. Немає в тому моєї вини. А тепер одна жінка, яку я страшенно кохаю, вимагає, щоб я тобою пожертвував. Та якщо природа наділила чоловіків тільки щирістю, а жінкам дала упертість, немає в тому моєї вини. Повір мені, візьми іншого коханця, як я оце взяв собі іншу коханку. Це гарна, пречудова порада. А якщо він буде тобі не до смаку, не моя в тому вина. Прощавай же, янголе мій, я оволодів тобою з радістю й покидаю без жалю: може, я ще повернуся до тебе. Таке життя. Не я в тому винен»[71].
Усупереч фаталізму, найбільш поширеною терапевтичною процедурою, яка позбавляє шлюб зайвого жиру, залишається сімейна сварка. Декотрі родини виживають лише завдяки щоденним вибухам гніву, роздираючись поміж тягарем повсякдення і конвульсіями шалу. Вони тішаться комфортом вічної сварки. Напади істерики потрібні їм, як ото іншим пігулки, щоб міцніше злютовувати охлялі пута. Зустріти або скінчити днину гарним скандалом — немає нічого кращого, щоб розвіяти нудьгу від повсякденності. Повільна ерозія кохання призводить до формування зони шторму посеред тихої гавані. Шлюб захищає нас від усього, зокрема, від кохання, та щоб захиститися від самого себе, він мусить ризикувати собою. Раптова атака страхує від справжньої смерті. Сумно дивитися на старе подружжя, їм уже бракує снаги для взаємних випадів, тож невисловлене нагромаджується, немов брудний посуд у мийниці. Мир поміж коханцями є завжди полемічним миром, творчим протистоянням, яке тертя робить єдністю.
70
Згадаймо пречудові заключні рядки «Прощальної церемонії», хроніки фізичного й інтелектуального згасання Сартра наприкінці життя, останнього зізнання людини, одержимої пристрастю до письма: «Нас розділяє його смерть. Моя смерть не поєднає нас ізнову. Так воно склалося: добре вже те, що життя наші так довго були разом» (S. de Bauvoir, La Cérémonie des adieux, Folio Gallimard, 1981, p. 176).