Наше розслаблення в цій сфері не може бути повним: той, хто пишається, що живе без табу і заборон, потребує бодай їхньої тіні, її п'янлива близькість надає пікантності нашому сексуальному життю: без них воно може стати одноманітним. Заборони не зникають, а в замороженому стані вичікують, коли і де з'явитися знову, цього разу в більш непоступливому і непримиренному вигляді. Ми поєднуємо два несумісні бажання: з одного боку, розширювати емансипацію, а з другого, посилювати контроль за збоченцями, які загрожують нашому добробуту. Цим пояснюється той факт, що за нашої розкріпаченої доби у в'язницях повнісінько правопорушників, які вчинили злочини на сексуальному ґрунті, й налічується їх третина від усіх в'язнів у Франції[106]. Схоже, суспільство помщається за роздачу ліцензій у царині моралі, безжалісно виганяє людей, котрі не обмежуються дозволеним. Відхилення від норми, яке вчора вважалося гріхом, сьогодні зазнає медикаментозного й пенітенціарного впливу, який перебуває в компетенції психіатра, судді й поліції[107]. В цьому полягає суперечність нашої доби, яка дотримується двох антагоністичних принципів: права на ласолюбство для всіх і суворого дотримання принципу обопільної згоди[108].
Можливо, причину паніки, яка охопила правосуддя, слід шукати в складності, яку становить для нас відновлення заборон, що ґрунтується на згоді, а не на традиції, як було раніше. Для створення таких заборон ми фабрикуємо винуватих, ризикуючи засудити невинних. Замість створення нових норм поведінки ми наповнюємо в'язниці, підпорядковуючись після відмирання заборон їхнім примарам, ще суворішим унаслідок їхньої несформульованості. Оце сум'яття в питаннях безпеки пояснюється нерозв'язністю нових приписів: демонізувати сексуальних злочинців легше, ніж підвести раціональну базу під ту несамовитість, із якою їх запроторюють до в'язниць[109]. Ми хочемо, щоб карний кодекс визначив, що законне, а що ні, знову закликаємо до підтримки і захисту жертв (нас вочевидь гіпнотизують злочини проти дітей), обурене суспільство вважає, що якраз воно і формує законодавство. Ми гніваємося на «хворих», які руйнують цю ідилію, в якій здорова сексуальність повинна сприяти примиренню з самим собою: нехай вони і платять за наші втрачені ілюзії.
Отак манівцями приходимо ми до того, чому навчали всі великі релігії й психоаналіз: секс не нейтральний, не «марниця», це поєдинок, втіха і смерть, світло і тінь заразом, «складова частина тих сил, які граються людиною, причому тим упевненіше, чим дужче ми вдаємо, ніби секс для нас забавка» (Рене Жирар)[110]. У втіхи й насильства однаковий словник: baiser, enculer означає і «взути, наїбати», й «кохатися», усі слова, що стосуються акту кохання, мають насильницьку конотацію. Секс — варварська, п'янлива частка людини, яку вона насилу намагається цивілізувати або ж якось упорядкувати, і в цьому полягає небезпека сексу, тому що він не вкладається в жоден великий дискурс, в жодну одіссею покути чи падіння. В потязі до життя криється смерть, Танатос виступає складником Еросу, в своєму протистоянні обоє витворюють людину через її знищення. Зазначимо, що СНІД призвів не до відродження заборон, а до посилення запобіжних заходів, до використання презервативів і більшої остережливості у виборі партнерів. У ньому немає нічого повчального, це просто нещадна й безглузда недуга, яку байдуже породила природа. Статеве почуття перевершує нас: воно жбурляє індивіда у великий процес відродження поколінь, обертаючи його простою ланкою нескінченного ланцюга, вчиняє «смертним носієм безсмертної субстанції»[111]. Сексуальність надто вже потужне почуття для людини: вона спалює нас дотла, розоряє і спустошує, ми нездатні відповідати його надлюдським вимогам. Жодна революція не може одним махом покінчити з цим питанням, якщо тільки не сприймати слова «революція» буквально, тобто як повернення зорі до певної точки своєї орбіти. Тут ми завжди повертаємося до відправного пункту й ніколи нічого не знаємо.
106
Ув'язнення за сексуальні злочини є одним із чинників величезного зростання кількості ув'язнених. В 1999 році вони становили 20 % від кількості всіх в'язнів континентальної Франції, сьогодні ж — 30 %. Присяжні бувають суворіші до ґвалтівників, ніж до вбивць, зґвалтування, котре завдає жертві психічної шкоди, карається суворіше, ніж убивство, тому втілює собою абсолютне зло. (Xavier Lameyre, La Criminalité sexuelle, Dominos, Flammarion, Paris, 2000, pp. 41, 43, 99).
107
Про використання карної юрисдикції як засобу морального впливу на суспільство: Antoine Garapon et Denis Salas, La République pénalisée, Hachette, 1996; Jean-Claude Guillebaud, La Tyrannie du plaisir, Le Seuil, 1998, chap. 12).
108
Злочинність на статевому ґрунті різко зростає в періоди, коли суспільство починає претендувати на захист індивіда в його цілісності, а не суспільного ладу, який базується на традиційній нерівності жінок; у своїй репресивній функції суспільство ґрунтується на гаданій рівності прав обох статей (Xavier Lameyre, op.cit., р. 97—98).
109
«Що менше символічного, то дужчими стають юридичні норми», пречудово висловився Мішель Шнайдер (Michel Schneider, La Confusion des sexes, Flammarion, 2007, p. 77).
111
Sigmund Freud, La Vie sexuelle, PUF, 1997, traduction de Denise Berger et Jean Laplanche, p. 86.