Цікаво, що Брюкнер із його осмисленням нової, «деколонізованої» французької ідентичності опинився у тій же ситуації, що й Юрґен Габермас, який після падіння Гітлера також шукав для німців нову модель ідентичності, яка б могла «забути» травматичний досвід нацизму та органічно інтеґруватися до демократичних спільнот. Зрозуміло, що це порівняння не ототожнює політичні чи ідеологічні наміри Брюкнера й Габермаса, однак воно показує, що обидва інтелектуали усвідомлювали незворотність «звільнення» їхніх країн від суперечливих сторінок національних історій Німеччини й Франції, а відтак і необхідність модернізації ідентичностей обидвох суспільств.
«Ридання білої людини», особливо ідеї «антибілого расизму» та відмови від сприяння країнам «третього світу», одразу взяли на озброєння різні організації. Передусім «Національний фронт» та AGRIF (Альянс проти расизму та на захист французької та католицької ідентичності). В ідейному сенсі в цієї книги є низка союзників і низка опонентів. Якщо говорити про останніх, то доцільно згадати дві потужні роботи — хоч і з різних сфер знання, — присвячені необхідності підтримки інших, знедоленіших суспільств. Я маю на увазі книгу антрополога Йоганнеса Фабіана «Час та інші», в якій ізоляціоністське ставлення до «іншого» проголошується «відмовою у сучасності». А також соціально-економічний маніфест, написаний на захист перехідних суспільств і країн «третього світу» — «Загадка капіталу» Ернандо де Сото.
Ще одна помітна книга Брюкнера — «Демократична меланхолія: як жити без ворогів!» (1990) — у певному сенсі продовжує попередню, однак уже в глобальнішому тематичному діапазоні. На думку Брюкнера, сучасна демократія квола, вона боїться вести війни, боїться позиціонувати себе поза своїми межами, захищати інтереси «дрібних» демократій в інших куточках світу, вона не здатна адекватно реагувати на нові глобальні виклики (наприклад, модернізація ісламізму, розширення фінансово-економічних інтересів Китаю). Взагалі, після згортання Холодної війни та розвалу СРСР Захід почав нагадувати спортсмена, який перестав постійно тренуватися і втратив фізичну форму й тонус.
Брюкнер завважує один парадокс: попри розпад радянського блоку й певного покращення ситуації з правами людини, західна демократія цілком здатна претендувати на єдину світову політичну модель, що враховує принцип недоторканності свободи й непорушності права. Однак подібна перемога — усунення колишнього тоталітарного ворога — обернулася смертельною апатією. Він вдається до старого прийому порятунку демократії, сформульованого переважно класичною, егалітаристською та радикальною ліберальною філософією (Дьюї, Ролз, Рорті, Дворкін та інші): в умовах можливих небезпек для демократії лише активна залученість громадян здатна сколихнути цей летаргічний сон і надихнути її новою силою. Брюкнер переконаний, що демократія завжди можлива для реалізації, а також невід'ємна від ідеалу Просвітництва, яке насправді так і не вдалося реалізувати сповна — досягти справедливості й свободи для всіх. Книга «Демократична меланхолія» — це метафора не згірш «кінця історії» Френсиса Фукуями.
Професор Монреальського університету Марк Анжено у статті «Вибух апокаліптичних настроїв» розглядає цю книгу в контексті основного тренду французької інтелектуальної думки 80-90-х — сутінкового прогнозу. До нього він відносить близькі за тональністю есеї та книги «Маніфест кінця темного віку» Макса Галло, «Французькі страхи» та «Комплекс Астерікса» Макса Дрюамеля, «Фатальні стратегії» Жана Бодріяра, «Розгром думки» Алана Фінкелькраута та низку інших ідей, гасел і повідомлень із не менш симпатичними назвами. На думку Анжено, в основі таких есеїв-пророкувань лежить примітивна епістемологія: пізнання світу за допомогою розшифрування знаків часу. Есей-пророкування використовує людську здатність до есхатологічної туги. «У світі не просто мінливому, — пише він, — а мінливому в напрямку повного сум'яття для раціонально мислячої людини, якою є есеїст, він у муках розгубленості шукає єднання зі своїм читачем: він вважає нове сумнівним чи навіть непристойним із етичного погляду і квазімислимим — із раціонального». Меланхолія демократії — це постліберальний діагноз постліберальній добі, діагноз, у якому проте є надія на початок нової віхи, що прийде на зміну «паузі сум'яття».
Узагалі, однією з генеральних ліній есеїстики Брюкнера залишається, якщо можна так образно висловитися, критика старіння Європи та Заходу загалом. І це старіння передусім — проблема не так демографічна, пов'язана з великими відрухами населення, переформатуванням етнокультурного складу західних суспільств, як психоаналітична — залежна від способу думання європейців та його головних нав'язливих ідей. «Тиранія покаяння: есей про західний мазохізм» (2006) — книга в цьому сенсі знакова й етапна, хоча тематично вона істотно розширює та поглиблює окремі лінії «Ридання білої людини». Брюкнер дещо епатажно стверджує, що західне мислення ніби вражене «вірусом» каяття, який пронизує його політичні, філософські, етико-моральні доктрини; і це каяття за тривалу історію експансії на інші території (він називає їх умовно Півднем) — території «незахідного» світу.