У XVI столітті в іспанській Сараґосі в підземній в'язниці поневірявся один рабин, якого катувала Свята Інквізиція, щоб він зрікся своєї віри. Брат-домініканець, третій Великий Інквізитор Іспанії, в супроводі ката-майстра і двох поплічників прийшов зі слізьми на очах сповістити, що «його братнє перевиховання скінчилося» і завтра вкупі з сорокома єретиками його поведуть на вогнище, щоб віддати свою душу Богові. Незабаром по тому бранець помічає, що двері його хурдиґи незамкнені; не зважуючись повірити в це, він помалу прохиляє їх і бачить широкий напівтемний коридор, осяяний смолоскипами. Не тямлячи себе від думки, що буде, як його побачать, він поповзом рухається уперед. Після тривалих зусиль він відчуває подих вітру і помічає дверцята. Він зводиться і штовхає їх. Двері легко відчиняються, і перед очима його постає сад, чутно пахощі цитринових дерев. Прегарна ніч, в небі сяють зорі. Зморений рабин із надією в серці гадає собі, що визволення вже близько. Він бачить, як підходить до гір, що височать неподалік, з утіхою вдихає повітря волі. Раптом із пітьми виринають чиїсь руки, хапають його і ставляють перед Великим Інквізитором. Обливаючись слізьми, з виглядом доброго пастора, який спіткав блудну вівцю, огортаючи рабина смородом зіпсованого постами дихання, той каже: «То що, сину мій, напередодні вашого спасіння вам закортіло нас покинути»?[136]
Ця неймовірна історія, яку розповів Вільє де Ліль-Адам, оповідає про щось дуже важливе: задовго до комуністів і сталінських московських процесів християнство, принаймні в його римському варіанті, винайшло насильство в ім'я любові.
Дух християнства полягав не лише в тому, що, як і всі інші релігії, воно пропонувало відповідь на питання про сенс життя, а й у тому, що кожному казали: ти не сам, Бог тут, поруч із тобою, він дивиться на тебе, він тебе охороняє. «А у вас і волосини всі на голові полічені…» — казав Христос в Євангелії. Завдяки працям таких істориків, як Мішель Фуко й Пітер Бравн, ми знаємо, що християнство не винайшло пуританство, а запозичило його з античності разом із негативним ставленням до пристрасті. Цей ригоризм воно доповнює дуже важливою якістю: його Бог — це Бог любові, «чуйний серцем» (Паскаль), він розмовляє особисто з кожним зі своїх створінь. Але тут-таки йде розмежування: існує два різновиди любові — людська, облудна любов, яка витворює ілюзію безсмертя, і Божиста, єдино достеменна любов. Облудна любов (кохання), що має на меті творіння, — це пожада (cupiditas), достеменна ж любов, котра поєднує з Творцем — це милосердя (charitas). Одна ганяється за зникомою ціллю, запродуючи себе у рабство минущим цінностям, друга переслідує вічну мету, яка звільняє від страху і смерті. Безумство любити людей у їхньому приділенні, мовить святий Авґустин, любити, наче не помре той, кому належить померти. Паскаль у своїх «Думках» повторює цю ідею: «Не прихиляйтеся до мене, бо я умру, краще шукайте Бога».
З огляду на цей чіткий поділ, залишається загадкою, як Церква, чиє покликання полягає в служінні Богу, могла так зійти на манівці, допустивши хрестові походи, масові убивства та інквізицію. Ці заблуди зазвичай пояснюють причинами історичного характеру: світський Рим, пов'язаний з місцевою владою, зрадив євангельське вчення і запізніло визнав свої помилки лише на Другому Ватиканському соборі (1962—1965). У «Братах Карамазових» Достоєвський уявив собі, що Христос повернувся на землю і Великий Інквізитор запроторив його до в'язниці за відстоювання істини. Ми пропонуємо іншу версію: Церква не зраджувала Євангелії, вона її втілила у життя. Плід був червивий уже в Новому Заповіті, в необдуманому уславленні любові як абсолютного дива. Ще раз поглянемо на факти: насилу позбувшись переслідувань завдяки Костянтинові, який учинив християнство офіційною релігією Римської імперії в IV столітті, Церква, де на ту пору вже налічувалося сотні мучеників, сама організовує переслідування, спочатку язичників, потім євреїв, цих лжебратів, як скаже про них святий Авґустин, і далі з ходом історії всіх, котрі протистояли їй, взявши початок з християн інших конфесій. Ці лиходійства у вигляді війн та погромів припиняться лише після Французької революції, коли Римська та інші церкви будуть позбавлені своїх світських прерогатив. Якщо висловлюватися примітивно, то в 380 році, коли, згідно з едиктом імператора Феодосія, християнство стає державною релігією, до влади приходить любов. У прямому значенні цього слова: не машкара її, не символ, а самісінька любов, висока і заразом страшна.
136
Villiers de risle-Adam, La torture par l'espérance, 1883 (Contes cruels, Les oeuvres représentatives, 1933, p. 21—29).