Звісно ж, на цьому їхня схожість і закінчується. Більшовизм, як і нацизм, його брат і ворог, поставив убивство на індивідуальні рейки і за одне століття знищив більше люду, ніж християнська Церква за всю свою історію[153]. До того ж, християнство процвітає, а соціалістична співдружність зійшла унівеч. Звідки ж ця різниця? Релігія, на відміну від світських доктрин, не підлягає перевірці: її мета на небі, а не на землі. Європейське християнство вилюдніло не зсередини й не з доброї волі, а тому що Відродження, Реформація, Просвітництво і Французька революція послабили його земне, світське панування і порятували його духовне владарювання. В Риму вистачило мужності покаятися на Другому Ватиканському соборі, переглянути свою доктрину, відітнути агресивність окремих її елементів, визнати найбільш страхітливі помилки. Християнським Церквам треба було майже два тисячоліття, щоб під примусом і майже силоміць дійти до певної помірності. Періоди несамовитої віри на Заході сприяли не лише появі великих творів мистецтва і зростанню поступу, що не підлягає сумнівам, а й вакханалії зла та варварства. І ніякого жалю за тією високодуховною добою! Християнство знову зажило популярності тому, що йому затупили зуби (що не сталося й, напевне, ніколи не станеться з ісламом). Християнство в католицькій, протестантській і православній формі відмовилося від насильства лише тому, що відмовилося від любові як непримиренної пристрасті. Римська церква, сама того не бажаючи, стала парламентом, який поринув у з'ясування стосунків поміж своїми фракціями. Навіть якщо вона й далі бачить себе єдиним носієм істинної віри, то все ж таки, не без вагань, погоджується й на самокритику, і на діалог із атеїстами, агностиками, й представниками інших віросповідань. Церква була нетолерантна з любові, тепер вона толерантна зі слабкості. За винятком ісламу, який не розгубив своєї зухвалості, світський принцип уже поширився в усій Європі, а його правочинність сьогодні не обговорюється. В демократичному суспільстві в світових релігій вже немає можливості відправляти до в'язниці чи страчувати незгодних. Залишається тільки пошкодувати за непоступливою позицією Рима в питанні про целібат священиків, висвячування жінок, контрацепції, аборти, гомосексуалізм, — заборону на протизаплідні пігулки слід визнати безвідповідальною, а забороняти презервативи в ім'я повстриманості, коли довкруги лютує СНІД[154], з боку церковних властей просто-таки злочин.
Проте Церква вже згодна (а це, хоч що кажіть, чималий поступ) відокремити любов од прозелітиму.
Любов безкорисна. Вона не використовується задля досягнення якихось цілей. Той, хто клопочеться благочинністю від імені Церкви, ніколи не буде намагатися накинути комусь її віру. Він знає, що любов із її чистотою й безкорисністю є найкращим свідченням про Бога, в Якого ми віруємо і Який спонукає нас любити[155].
153
Виняток становить Руанда, де в 1994 році стався геноцид — одні католики знищували інших, — до якого були причетні чимало священиків і прелатів. Мовчання Ватикану з приводу цієї різанини, яка компрометувала всю католицьку ієрархію, дуже промовисте.
154
Гватемальський архієпископ зображений на фотографії з кулею на долоні одної руки і протизаплідною пігулкою на другій, підкреслюючи цим їхню рівність. В Чилі учасники демонстрації на захист абортів і розлучень несли адресовані католицьким священикам гасла: «Заберіть ваші розарії від наших геніталій». Згадуються гнівні промови Бенедикта XVI в Камеруні в березні 2009 року, коли він звинувачував презервативи в поширенні СНІДу. Та вершиною дурості можна вважати статтю, що з'явилася 3 січня 2009 року в «Оссерваторе романо», офіційному друкованому органі Ватикану, де такий собі Педро Хосе Марія Симон Кастельві, голова міжнародної федерації лікарів-католиків, стверджував, що протизаплідні пігулки впродовж довгих років «справляли руйнівний вплив на екологію» через «тонни гормонів», які викидалися у довколишнє середовище з сечею жінок, що їх уживали! Протизаплідні ліки буцім почасти винні й у чоловічій безплідності! Останній виверт обскурантизму: взяти союзницею науку.