Читаючи цей уривок, можна побачити в ньому зіткнення досвіду й недосвідченості: Пруст, досвідчений мораліст, розвінчує казочку про єднання душ, в яку вірить наївний Берль. А що, як усе навпаки? Якщо Прустова похмурість є лише ідеалізмом наопач? Якщо тверезість є лише позою, а за нею ховається засліпленість? Демістифікація становить частину міту, тому що пронизує всю його творчість: упертість, із якою він сторінка за сторінкою розвінчує маскарад почуттів, дозволяє припустити, що причина так і залишається незрозумілою й що позбавлений ілюзій мудрець сам перебуває в заблуді. Його доскіплива проникливість воскрешає примару, з якою він хотів покінчити: ми йдемо крізь темряву, й наша велич полягає в тому, щоб показати, що ніякої величі в нас нема. Принижувати нашу поведінку, постулюючи якусь довершеність не від світу цього, — в цьому полягає двозначність філософії підозри. Велетенська споруда, яку автор «У пошуках утраченого часу» збудував з метою руйнування, дає змогу закарбувати у порожнечі образ бездоганного людства, яке відповідає проголошеним ідеалам. Треба відмовитися від останньої ілюзії, котра полягає в розвінчанні любові як ілюзії.
Той-таки підхід зустрічаємо ми і в панегіристів. Прочитайте їхні творіння, від «Бенкету» Платона до проповідей святого Франциска Сальського, твори Фенелона, Симони Вайль і наших сучасників: вони пречудові, та в них відчувається догматизм істини. Вони поділяють, спростовують, будують ієрархію, запроваджують шкалу із поділками, а отже, знецінюють те, чого ми зазнаємо. Вони славлять виняткову любов, а звичайне кохання поливають брудом. Якщо моралісти хочуть нам нагнати розуму в голову, то кадильники закликають до самоподолання. Експерти розчарування, з одного боку, проповідники абсолюту, з другого, вони ставлять нас перед альтернативою: все або нічого. «Справжня любов», якщо їм вірити, є невичерпним джерелом чудес, тож поруч із нею мерхнуть усі незґрабні спроби, що зважується на них людська слабкість. Ідеалізація почуття-мрії призводить до знецінювання досвіду любові. Ми впізнаємо тут давній християнський поділ на божисту «агапе», яка є безкорисним і незмірним дарунком, і людським «еросом», який несе на собі тавро еґоїзму й повинен піднятися над собою, щоб стати гідним Бога[168]. В ім'я недосяжної мети нам пропонують звести наклеп на наші незґрабні спроби поєднатися, замість того, щоб визнати: любов — це саме те, чого ми зазнаємо в нашій нікчемній теперішності, заразом і минущій, і такій чудесній.
Тут нас зіпсували мітології величного: ми довго виходили з того, що тільки якась моральна, політична чи релігійна перепона може завадити коханню (любові) розцвісти у всій його красі. І ось перепон уже немає, й кохання показало свою природу — амбівалентну, захопливу й жалюгідну. Ще й надто, кохання — не що інше, як історія помилок, і в своїх заблудах воно так само істинне, як і в своїх вершинних досягненнях. Посеред тріумфу романтичної дурні Бальзак, Флобер і Золя відкривають замасковане ліричною імлою достеменне пекло, де вирують сили захланності й кар'єризму. Втім, на тлі капіталістичного цинізму Бальзак змальовує й татуся Ґоріо, який здатен пожертвувати собою, померти за дочок, які зневажають його. Флобер змальовує й Шарля Боварі, який, зустрівши на вулиці після смерті Емми її коханця Родольфа, вдивляється в його обличчя, сподіваючись розгледіти на ньому слабкий відблиск її тепла. Золя малює невтішного графа Мюффа, який укляк на кам'яній лаві біля будинку, де вмирає від страшної недуги його коханка Нана, відома куртизанка, яка вичавила його, немов цитрину і витурила геть. Один із найбільших уроків літератури: недовершеність людська є причиною нескінченних струсів, вона жбурляє нас у самісінькі глибини людської душі й так само підносить до вершин своєї величі, бо, завдяки їй, кожен із нас може стати кращим.
Повсюдне «тикання», звичка називати людей на імена на підприємствах і в мас-медіа[169], звичний обмін поцілунками поміж чоловіками в середземноморських країнах, а після цього обійми в мафіозному стилі, комерційна турботливість марок, які знай бажають вам щастя, озера сліз на телеекрані, в радіоетері, де всі цьомкають одне одного, обіймають, хапають за руки, цілуються і починають довго й бурхливо сповідуватися. Ми живемо в епоху сентиментальної істерики, де колишні протоколи та політеси викинули на смітник. Можна подумати, що суспільство охопила повінь небувалої любові, хоч навіть до справжньої привітності їй так само далеко, як синтетичному запахові до справжніх пахощів. І все ж таки було б помилкою вбачати в цій сентиментальності якусь комедію, запону для жорсткіших соціальних стосунків, вдавану чуйність хамлюг. Вона постала передусім зі штучного характеру стосунків, які склалися в сучасному місті, коли наприкінці XVIII століття Європа повернулася до ринкової економіки й індивідуалізму: сентиментальність мусила зображати відсутню згуртованість, тоді як розпадаються родові, кланові й корпоративні зв'язки й запроваджується ґречність, яка регулюється зиском і гордовитою стриманістю.
168
Наприклад: «Любов більше, ніж будь-коли, потребує, щоб її вигадали наново: стільки загубленої снаги, обманутих надій, розчарованих душ… Хіба можна дозволити людям гадати, ніби любов — лише те, що кажуть про неї за нашого часу? Як примиритися з такою баналізацією?» (Jacques de Guillebon et Falk Van Gaver, Le Nouvel Ordre amoreux, p. 148).
169
Згадаймо медійну черницю сестру Еманнуелу, до речі, дуже заслужену особу, віддану каїрській бідоті й на сьогодні майже канонізовану, яка під час передач кричала всім присутнім: «Я вас люблю».