Певною мірою в інтелектульних практиках це означає постійно оглядатися на те, що Карл Шміт у контексті цивілізаційної опозиції «земля — море» називає тріадним поняттям «Nomos» як ключовою ознакою європейської (передусім колоніальної, імперіалістичної, капіталістичної) історії. Це: 1) захоплення нових і невідомих територій, 2) розподіл їхніх земельних, матеріальних і трудових ресурсів, а відтак 3) використання з метою свого збагачення за своєю ж моделлю права власності. Очевидно, що така «історія домінування» в пам'яті європейців і спричинила до появи інтелектуального стереотипу, що європеєць — це «хвора людина планети», яка завдала шкоди іншим народам — в Азії, Америці, Африці. Брюкнер пише, що подібне «деколонізаційне» каяття стало таким модним у XX столітті, що каятися почали всі й одразу, будучи переконаними, наче весь світ зневажає білу шкіру.
«Європа — хворий, що заражає своїм смородом усю планету», — поетично вигукне він, посиливши іншу свою тезу — про те, що нема нічого типовішого для Заходу, як ненависть до Заходу. На його думку, Європа не зможе відмитися від низки лихоліть (на кшталт інквізиції, абсолютизму, імперіалізму, фашизму, тоталітаризму, расизму), однак вона й вигадала протидію — різні теорії, що дають можливість знищувати цих монстрів. Відтак «час жахів», який постійно повертається до європейців у їхньому мисленні, виявляється, по суті, вічним саморефлексуванням, якого вони не здатні позбутися.
Брюкнер тут знову посилить ідеологічну ноту з книги «Ридання білої людини»: європейцям час перестати думати про те, що вони здатні зробити для «інших» (Півдня), натомість варто замислитися на тим, що «інші» здатні зробити для себе. В інтерв'ю різним виданням він ще «інструментальніше» говорить про проблеми теперішнього безсилля Європи, яка не має єдиного політичного курсу, роздроблена між національними політиками своїх держав, не має ні єдиної армії, ні єдиного президента. На його думку, сучасна Європа — це лише ринок, звалище товарів і споживацьких звичок. І їй потрібна безпрецедентна консолідація, щоб стати потужним гравцем західної демократії на кшталт США.
Книга «Парадокси любові» доволі незвична в доробку Брюкнера. Вона позбавлена навіть найменших натяків на кон'юнктурність задуму. Якщо цим автор дещо грішив у таких книгах, як «Ридання білої людини» чи «Тиранія покаяння», намагаючись навіть через провокативні назви отримати додатковий бонус суспільної уваги, то «Парадокси любові» — есей напрочуд «тихий», а за тональністю викладу навіть ближчий до серйозного культурологічного дослідження на кшталт книг, скажімо, Мішеля Фуко. Це книга в сенсі письма дуже зріла, і її сила черпається передусім із прагнення розібратися у вічних питаннях, що стосуються такої пікантної дихотомії, як любов і свобода, а також складного плетива парадоксів, проблем, суперечностей, відчуження або, навпаки, гармонії, що між ними можуть виникати. Її можна навіть назвати маніфестом чи заповітом усім людям, як бути коханими, щасливими і справді вільними, як уміти любити і при цьому зберігати свободу тих, кого любиш.
Брюкнер починає з симптоматичної дати, про яку вже йшлося, 1968-го року. З дистанції часу він згадує ту добу як незмірно безкорисливу, що поєдналося з величезною наївністю та глупотою. «Здавалося, нам доступні були необмежені можливості: ніякі заборони, ніякі недуги не стримували наших поривань. Економічне процвітання, падіння давно застарілих табу, відчуття належності до покоління, якому за нашої мерзенної доби уготована особлива доля, — все це викликало цілий потік ініціатив. Ми жили ідеєю цілковитого розриву…» Передусім це виразилося в ідеології вільного кохання й поліамурності як найпрактичнішого способу заперечення буржуазного пригнічення, яке, на його думку, витворює довкола кожного «емоційний панцир», що вбиває втіху від життя й гнітить людину. Як і автори психоаналітичних студій, він безпосередньо виходить на тему влади: «Оскільки полегшення напруги в еротичній конвульсії є формулою всього живого (північне сяйво — чистісінький космічний оргазм), це єдиний спосіб покінчити зі «сліпим підпорядкуванням фюрерам» і потроху позбутися власницьких зазіхань, раку диктатури і насильства».