Флейшман розказав нам про деякі Газардові твори і додав цікаву інформацію про самого автора: замолоду Газард був наркоманом, але тепер начебто вилікувався. Все, що Флейшман розповідав нам про Газарда, вказувало на те, що ця людина була ще одним "зомбі" паразитів свідомості. Флейшман бачився з ним лише раз і враження про ту людину склалося в нього неприємне. Він сказав, що у своєму щоденнику написав: "Газардова свідомість схожа на свіжорозриту могилу" і що після зустрічі з Газардом відчував дивну пригніченість.
Постало питання: чи нам працювати утрьох тісною спілкою, чи краще, щоб Флейшман діяв на свій розсуд, залучаючи нових союзників? Ми вирішили, що другий варіант небезпечний і що підбирати нових союзників нам слід разом. Крім того, нас підпирає час. А треба зібрати невелику армію високоінтелектуальних людей. Кожен новий спільник мав би полегшити нам нашу справу. Флейшмана було легко переконати, бо нас було двоє. А якщо нас буде чимало, ми легко переконаємо цілий світ. І отоді розпочнеться справжня битва…
У світлі дальших подій важко повірити, що ми могли бути такими впевненими в перемозі. Але слід пам'ятати, що доти нам весь час щастило. І ми дійшли помилкового висновку: напевно, паразити безпомічні проти того, хто знає про їхнє існування.
Пам'ятаю, коли увечері ми проводжали Флейшмана на літак, він окинув поглядом юрби людей на яскраво освітлених вулицях Анкари й сказав:
— Я почуваю себе так, ніби вмер цими днями і народився зовсім іншою людиною… — А перед тим, як сісти в літак, він зауважив: — Дивно, але мені здається, ніби всі ці люди сонні. Вони як сновиди.
Отже за Флейшмана ми могли бути спокійні. Він уже опановував простори "країни свідомості".
Далі все розгорнулось так швидко, що цілі тижні, здавалося, складались із самих подій. Через три дні Флейшман знову прибув до нас із Елвіном Куртісом і Вінцентом Джоберті. Він прилетів у четвер уранці, і відлетів того самого дня о п'ятій вечора.
Куртіс і Джоберті були саме тими людьми, про яких ми мріяли, особливо Куртіс, котрий наблизився до проблеми, завдяки вивченню філософії екзистенціалізму, і був на порозі відкриття паразитів. Лише одне в ньому стурбувало нас. Він також згадав про Фелікса Газарда і посилив наші підозріння, що Газард був прямий агент паразитів, "зомбі", свідомість якого була завойована під час наркотичного сп'яніння. Очевидно Газард справляв недобре враження на багатьох людей, зокрема на невротичних дівчат, яких це збуджувало. На Куртіса він подіяв так само неприємно, як і на Флейшмана. Але гірше було те, що він двічі висміяв роботу Куртіса в берлінському авангардистському журналі. Куртіс мав остерігатися більше, ніж усі ми: він уже був під підозрінням у паразитів свідомості.
Якби ми не були такі наївні, то організували б убивство Газарда, не зволікаючи. Це було зовсім неважко. Флейшман уже розвинув у собі зачаткові навички психокінезу і, ще трохи повправлявшись, міг би спрямувати Газарда під автомобіль, за кермом якого був би Куртіс або Джоберті. Але ми не могли піти на таке: нас мучили докори сумління. Важко було усвідомити, що Газард був уже мертвий і що лишалось усього-на-всього знешкодити його тіло, яке стало знаряддям паразитів.
Протягом наступних трьох тижнів Флейшман приїжджав кожного уїк-енду, щоразу привозячи нового союзника — Спенсфілда, Еймса, Касселя. Ремізова, Ласкаратоса (з Афінського університету), братів Грау, Джоунза. Дідрінга і першу жінку — Зігрід Ельгстрем із Стокгольмського інституту. Всі пройшли через наші руки протягом двадцяти днів. У мене щодо цього відчуття були змішані. Насамперед стало легше від того, що таємниці прилучилися інші і що ми з Райхом більше не були єдиними її охоронцями; проте я завжди боявся, що хтось із нас міг припуститися помилки і тим насторожити паразитів. Хоча я й переконував себе, що вони не були небезпечні, а все ж інтуїція підказувала мені, що треба й далі пильнуватися.
Сталося й дещо дуже цікаве. Брати Грау, Луї та Гайнріх, завжди були нерозлийвода, і вони зразу навчилися спілкуватися за допомогою телепатії. Вони швидше ніж будь-хто з нас удосконалювали свої навички в психокінезі і довели, що ми недооцінювали його роль. У залі старожитностей Британського музею я на власні очі бачив, як вони рухали мармуровий блок вагою тридцять тонн, зосереджуючи свої зусилля в унісон. Крім мене, там були Іанніс Ласкаратос, Емлін Джоунз, Жорж Рібо і Кеннет Фурпо (директор археологічної секції, якого я "завербував"). Брати пояснювали, що вони робили це, ритмічно підживлюючи зусилля один одного. Однак ми не розуміли їх.
Перед тим, як описати перше лихо, що спіткало нас, я розкажу ще трохи про психокінез, бо він відіграє чималу роль у моїй розповіді. Психокінез являв собою простий і природний наслідок наших зусиль, які ми робили, щоб пересилити паразитів.
Перше, що я зрозумів, почавши вдосконалювати свої знання та навички, виходячи з настанов Гуссерля, полягало ось у чому: люди недобачають надзвичайно простий секрет, що стосується їхнього існування. А секрет цей такий: причиною занепаду людського життя (і свідомості також) є слабкість променя уваги, який ми спрямовуємо на світ. Уявімо, що в нас є потужний прожектор, але рефлектора всередині того прожектора немає. Ви вмикаєте прожектор і одержуєте багато світла, але те світло розсіюється у всіх напрямках і чимала його частина поглинається внутрішніми поверхнями прожектора. Якщо ж ви вставите увігнутий рефлектор, світло збирається в пучок променів і, як куля або спис, спрямовується вперед. Світло в пучку променів стає відразу в десятки разів потужнішим. Але й це ще не межа, бо хоча кожен промінь рухається в одному напрямку, світлові хвилі все ж "ідуть не в ногу", так само, як іде вулицею ненавчена, недисциплінована армія. Якщо ж тепер пропустити світло через рубіновий лазер, то хвилі "підуть у ногу", і їхня потужність збільшиться в тисячі разів — пригадаймо, як від ритмічної ходи армії упали колись мури Єрихону.