Інакше кажучи, якби ми навіть не вийшли в космос, наші свідомості однаково перестали б бути пристановищем для паразитів. У нас рак поволі помирав від голоду. Наша подорож у космос лише прискорила цей процес. Коли ми відокремилися від решти роду людського, то першими почуттями, які в нас виникли, були страх і самотність — так само. як і в дитини, що її вперше забрали від матері. В таку хвилину перед кожним постає велике питання: чи справді людина — соціальна істота, яка не може існувати окремо від інших людей? Якщо це правда, тоді всі наші людські вартості, такі як доброчесність, правда, любов, релігія та інші, — фальш і облуда, бо ці вартості, самі по собі, абсолютні, важливіші, ніж інші людські істоти.
Той страх змусив нас знову звернутися всередину самих себе, до "джерела снаги, значення й мети". Фальшиві телефонні дроти, що зв'язували нас із іншими людськими істотами, було розірвано. Це не означає, що інші людські істоти перестали бути важливими для нас. Навпаки, вони стали куди важливіші, бо ви починаєте усвідомлювати, що, в певному розумінні, вони безсмертні. Але водночас ви починаєте також усвідомлювати, що так звані "людські" вартості — оманливі, що вони побудовані на девальвації людиною самої себе.
Ось чому паразити змушені були покинути нас. Що далі ми заглиблювалися в космос, то більше перед нами розкривалася істина, що інші люди не доповнювали наші вартості. Інші люди не мали того значення, якого ми їм завжди надавали. Людина не самотня. Якщо б сталося таке, що ви залишилися останньою живою людиною у Всесвіті, то й тоді ви б не були самотні.
Ми з Райхом проговорили всю ніч. А коли настав ранок (година, коли в нас удома, на Землі, настає ранок), з нами щось сталося. За кілька годин ми невпізнанно змінилися. Лялечка перетворилася на метелика.
Ми більше не належали Землі. Космічний простір довкола нас був такою самою нашою домівкою, як і ота невеличка зелена куля, відстань до якої становила два мільйони миль.
Було трохи страшно. Відчуваєш себе, як жебрак, який несподівано успадкував величезне багатство. Дивиться той жебрак на лави слуг, що чекають його наказу, розглядає розмаїті коштовності, розглядає багаті маєтки, що тепер належать йому… і його розум туманіє, голова йому паморочиться, він відчуває страх перед свободою.
Як багато треба було ще дослідити, як багато ми ще не знали…
Але насамперед треба було донести ці знання до інших.
І хоч Земля не була більше нашою домівкою, ми не мали сумнівів, що робити далі. Ми стали полісменами Всесвіту.
Я підійшов до автоматичної панелі керування. Якби рішення довелося приймати тиждень тому, я б детально проконсультувався з полковником Мессі, але тепер усе здавалося таке просте, як дитяча гра. Я швидко зробив потрібні зміни в програмі польоту і натиснув на перемикач. Корабель відразу ж увібрав свої фотонові вітрила і вистрілив ракету для зміни напрямку руху. Відтак почав описувати розлогу дугу. Всі прокинулись і підійшли до пульту подивитися, що відбувається.
Я звернувся до всього гурту:
— Ми повертаємося на Землю. Допоможіть мені збільшити швидкість корабля.
Ми замкнули свої свідомості паралельно і почали наводити тонкий змінний потік вольових зусиль. А тоді дуже поволі розрядили його над задньою частиною корабля. І враз ніби велетенська рука стиснула корабель, як велику рибу. Ми відчули посмик прискорення і повторили операцію. Корабель знову кинуло вперед. Ми натиснули дужче — корабель затремтів, але підкорився. Це була тонка і небезпечна операція. Ми могли створити силу, рівну силі десятка водневих бомб, але її треба було ще перетворити в лінійну швидкість. Неточно спрямована, ця сила могла зруйнувати корабель дощенту, розпорошивши його на атомний пил. Ми з Райхом вижили б у такому випадку, але решта ще не були до цього готові.
Дивно було перебувати у відкритому космосі на відстані двох мільйонів миль від Землі у цій незграбній, грубій, металевій ракеті, яку, здавалося, сконструювали недорозвинені істоти. Ми з Райхом вирішили, що, повернувшись на Землю, передусім покажемо людям, яким має бути справжній космічний корабель.
Найлегше й найшвидше пояснити свої думки решті ми могли телепатичне. Для цього ми взялися за руки й утворили замкнене коло, як під час спіритичного сеансу. Знадобилося всього п'ять секунд для того, аби пояснити їм те, що ми хотіли; в певному розумінні вони все те вже знали. Ми досліджували дорогу в темряві, вони йшли нею при денному світлі.
Це було цікаве відчуття. Я не бачив Райха цілу ніч — ми ж були в різних кімнатах. Я не спромігся навіть подивитись на себе в дзеркалі. Але щойно передавши свої знання решті, ми побачили разючу зміну, що сталася з усіма ними. Цього, звісно, треба було чекати, але все-таки бачити, як відразу змінилися всі обличчя, було незвично й дивно. Висловити це звичайними прикметниками неможливо. Сказати, що вони стали шляхетніші чи величніші, було б дуже далеко від істини. Точніше буде сказати, що вони стали дитячими. Але зміст цього слова треба розуміти правильно. Якщо ви подивитесь в обличчя немовляти (скажімо, шестимісячного віку), а потім в обличчя старої людини, то відразу зрозумієте оту тонку, таємничу відзнаку, відому як життя, радість, чарівність. Хоч яка мудра й добра стара людина, у неї цієї відзнаки бути не може. А дитя, якщо воно щасливе й розумне, випромінює цю відзнаку. Майже боляче бачити її, бо це дитя, поза всяким сумнівом, належить до розвинутішого світу. Воно все ще напівангел. Дорослі, навіть найгеніальніші, знецінюють життя; дитина вірить у нього і стверджує його всім своїм єством.
І от саме та відзнака чистого життя несподівано засяяла в їдальні космічного корабля, і не буде перебільшенням сказати, що сповнила вона всіх нас таким відчуттям, неначе це був світанок творення. Ми бачили все те один в одному, і зміцнювалися силою і впевненістю в собі.
Саме це піднесло нас на новий рівень знань. Коли я сказав їм: "Людина не самотня",— я розумів, що маю на увазі, але повне значення цих слів ще не було для мене ясне: я говорив про джерело енергії, сенс і мету. Тепер я зрозумів, що ми не самотні в набагато очевиднішому й простішому значенні цього слова. Ми стали моральною поліцією Всесвіту, а крім нас були ще й інші. Наші свідомості увійшли в контакт із тими іншими. Ми неначе послали сигнал, який було вмить прийнято сотнею приймачів і відразу ж зворотним сигналом повідомлено нас про їхню присутність. Найближчий із цих приймачів перебував на відстані лиш якихось чотирьох тисяч мільйонів миль. Це був космічний корабель однієї з планет системи Проксіми Центавра.